На узгір'ї Дальня Мелецина проводилось випалювання де-ревного вугілля. Тут працювали селяни із Липовиці і сусідніх сіл. Дія того, щоб одержати високоякісне деревне вугілля, використовувалась деревина твердих порід (бука) та очищені від хвої гілки смереки і ялини. [15 c. 4]

Вуглярство було панською монополією і його продукт ішов для потреб ковалів Долини. Воно розвивалось в часи Речі Посполитої та Австро-Угорщини і було феодальною повинністю.

Як ні в одному селі нашого району, в Липовиці найбільш стійко зберігались давні форми життєвого укладу, ще поясню-ється віддаленістю від решти поселень та іншими факторами. Ця архаїчність спостерігалась як в господарському, так і в духовному житті і зберегла до наших днів немало непересіч-них творінь фольклорного багатства, переказів, звичаєвих норм, господарських здобутків, ремесел.

Так, глухим відлунням прадавніх, ще певно язичеських звичаїв життя сільських громад, з переказ про борців. Роз-казують, що буцімто кожне село мало свого силача-борця (бірця), між якими на основі чесних і безкровних поєдинків на ярмарках, під час свят, після вічевих зборів визначилась певна ієрархія. Вічова управа села, що мало борця-переможця, ставала верховною адміністративною і судовою владою для довколишніх сіл, між якими теж була своя підлеглість. Принагі-дно згадаймо, що староруські літописи теж свідчать пре поє-динки богатирів із ворожими моцарями. Результати цих змагань часто визначали долю не тільки битви, а й всієї людно-сті, бувало, ще ворог безславно втікав без боротьби, кидаю-чи зброю. [12]

Зрозумло, що у ХПІ-ХУІІІ століттях у Липовиці та су-сідніх селах, де хоч і залишилась рештки звичаєвого права, такі звичаї, що мали своєю основою культ фізичної сили в особі бога Перуна, втратили свою роль і збереглись хіба-що в переказах. [13 c. 4]

У 30-40 роках ХУІІІ століття галицька шляхта, налякана месницькими походами О.Довбуша, на своїх сеймиках благала коронного гетьмана Л.Потоцького убезпечити їхнє життя від карпатських "збуїв". З його наказу у гірських селах нашої області було розквартировано майже 2.5 тисячі польських жов-нірів. [14 c. 4]

Невеликий загін польських вояків одержав постійне міс-це проживання і в Липовиці. Для усмирителів селяни збудували казарму і мусіли їх харчувати. Солдати несли прикордонну службу - стежили, щоб не було втеч липівчан на Закарпаття (Угорщину), пильнували безпеку панів від опришків та непокірного липовицького "хлопства". Ще й тепер місце, де стояла польська казарма, називається Касарнєнка. [14 c. 4]

Панське самодурство і сваволя викликали різні виді сти-хійного протесту селян, виражалась у влучних характеристиках, в'їдливих коломийках-віншуваннях, поговірках, жартах.

Бодай пани панували, бодай пани жили,

Бодай пани при дорозі камінчики били. [9]

Місцевість довкола села Сула довгий час настільки неосвоєна і маловідома, що багата ландшафтних ділянок не мали ще власних назв, це викликало певні незручності повсякденного життя. В ході обживання околиці окремі місця одержува-ли свої назви, які закріплювались в людській пам'яті. Цей процес тривав до кінця ХІХ століття і почався найперше із самого села. [13]

Про найменування окремих частин села Пустки, Касарнєнка, Кичєра, Вершки вже йшла мова.

Початок села по дорозі від Суходола з давніх-давен но-сить назву Зруби. Здається, що на перший погляд тут немає що пояснювати. Вся справа в тому, що були це спеціальні зруби-завали, які робились в певних місцях і разом з неперехідними трясовинними ділянками становили непереборну перешкоду проти татарських нападів на підході до села. Робились ці зруби вибірково кілька десятків років протягом ХУІІ і початку ХУІІІ століття. [22 c. 4]

Назва частини села Чертежі підтверджує основу вирубно-вогневої системи землеробства, що була тут домінуючою на протязі століть, поскільки літопис землеробства в нашому краї – це літопис освоєння лісових масивів. [16 c. 4]

На обраній для ріллі рівній ділянці лісу підкорювали дерева, переважно з них здирали кору. Такі дерева називались "чертицями" (від чертити, робитн прорізи, риски сокирою на корі). Ділянка землі, на якій восени рубали і потім спалювалт всохлі дерева, називалась в Липовиці "палениця", “спалениця”. Земля, де стояли "чертиці", стала називатись "чертіж", "чертежі". Як правило, на "спалениці" сіяли спочатку яре жаито, а через 3-4 роки використовували як пасовисько (ставили кошару) і таким чином удобрювали землю для нового обробітку.

Невеликі частини села довгий час одержували свої назви по імені або назвиську власників дворищ. Наприклад, Дудеївщина, Дримбіївщина та ін. До речі, липовицькі опришки „Олійні” теж походили з Дудеївського дворища. [10]

В 1773 році австрійські власті провели перший перепис населення в нашому краї. Тоді ж відбулось і остаточне закріплення прізвищ. Як правило, прізвища липівчан утверджувались на основі власних імен, їхніх батьків, професійній ознаці, місцеположенням. Отже прізвища Михайлів, Михайлишин, Семкулич, Сенів, Сенюк, Павлюк, Данилів, Олексин, Вашків (Вашке, Івашко, Іван), Кравець, Кравчук, Бубнюк, Дранчук, Гороблянський, Перегінець та інші утворені якраз по такому принципу. [14 c. 4]

Багато назв гір, перелісків, урочищ, струмків, полонин, полян виникли на основі місцезнаходження на них певних видів флори і фауни, особливості ландшафту, імен власників. Тому назви багатьох з них говорять самі за себе. Наприклад, Буковина, Ялина, Смерків, Черешенька, Камениста, Кругла, Середня, Нивка, Жолоби, Перещів, Спаленик, Баганка (від багна), Сиг ліс – (сигла, густий ліс, пуща), Козарка (водились дикі кози), Леніва, Ланська (паслись олені і лані), Свинарка (живуть дикі свині), Семенова поляна, Юрева поляна, Магасів сигліс, Сивакова (в сивій окові туману), Котівець (струмок, що котить дерева, каміння) тощо. [23 c.4]

Гора Аршиця (висота 1882 м.), що своєю масивною вершиною значно переважає довколишні гори, найбільш імовірно одержала