Гірське пасмо стінка, що простяглось вздовж села, одержало своє найменування від прізвища православного монаха – самітника Стінки, який жив у благенькій колиб чині біля підніжжя гори.(так вважає старожил М.М.Лютак.) [8]

Однією з вершин Стінки є гора Бороло. Досить цікавим є версії щодо утворення назви цієї гори. Одна з них свідчить, що назва пішла від слова боротьба. Тут боролись липівчани проти татар і не пустили їх в село. Інша, яку подав старожил В.Ф.Сенів, повідомляє, що випадок стався вже після скасування панщини. Один селянин вирішив поділити лісову ділянку, якою володів на горі, між своїми дорослими синами. Та поділ не влаштував синів і батько запропонував їм поборотись – хто переможе, той і одержить спірну пайку. Довго боролись дужі хлопці і, нарешті, переміг старший. Так і стала з цього ча-су назва гори Бореле, частина якої і тепер називається Си-нівське. Трудне віддати перевагу котрійсь з оповідок, мож-ливо обидві мають фактичні підстави.

Між селами Липовиця, Ясень, Перегінське, Ріпне, Лицівка знаходиться невеликий гірський край, де переважно тільки вілтку бувають люди: пастухи випасають худобу, роблять сіно. Одна з вершин цієї місцевості називається Скит. Декілька років тому житель села Липовиця Петро Михайлович Горблянський, випасаючи тут худобу, знайшов підмурівок невідомої будівої. На камені збереглись написи: "1703 р., І.Х. (Ісус Христос), М.С." (невідомі ініціали) і зображення хреста. [5]

Як свідчать документи, в 1700 році Львівський єпископ Йосиф Шумлянський (родом з Перегінського) під натиском по-льських властей видав спеціальну постанову про перехід території Західної України до уніатства. Постанова, що вела де посилення соціального, національного та релігійного гні-ту, викликала опір простого народу і священнослужителів. Тому, мабуть, декілька служителів церкви, не бажаючи окатоличитись, вирішили заснувати невеликий православний монастир-скит у важкодоступній безлюдній місцевості. Таким чином, в 1703 році і було засновано православний скит, що й підтверджує знахідка кам'яних підвалин, будівлі і написі на ній та назва само гори. [16 c. 4]

На жаль, плита підвалини до цього часу не збереглась: один запопадливий господар з села Ріпне вивіз її трактором для спорудження власного будинку.

Розгадка назви бистроплинної Чечви заінтригує не тіль-ки багатьох жителів села, бо ж протікає вона чи не через третину території нашого району. Від старожилів вдалося з'я-сувати, ще "чечва" - це давнє архаїчне слово, що давно вий-шло з ужитку і слизьке за змістом до слів млака, трясовина, западня, драговина, мокряк. Деякі старожили ще чули в моло-дості від старих людей його вживання: „Ади, всадив єм сі з кіньми в якусь чечву, та як би не люди, то хто знає, кілько би м там сидів”. Витоки Чечви і її приток, як і річкові уло-говини, дуже заболочені, є справжні трясовини. В часи давніх поселенців ця "зачечвеність" була ще більшою.

В середні XIX століття австрійські власті проводили устаткування (розмежування) лісових угідь. В складі комісії були й липовицькі люди. Після кількох годин роботи біля підніжжя гори Сивакова комісія сіла обідати на березі Чечви і послала одного господаря по воду. Була якраз весняна пора і жаби ішли на нерест. Чоловік, схилившись до води, у прим-хливому мерехтінні річкової світлотіні не скоро зміг розгледіти, що за створіння колихаються на зелено-сірих водяних бурунах. Та розпізнавши, захотів пожартувати і закричав: "Куме, рак, куме, рак !". Раки ж ніколи не водились у вер-хів'ях Чечви і кум пішов подивитися на диковинку. Коли ж виявився обман і гумор кума був належно оцінений, члени ко-місії вирішили залишити за підніжжям гори щойно знайдену назву – Кумарак. [4]

До речі, ця місцевість добре відома любителям „тихого полювання” із нашого та сусідніх районів, бо щедро дарує грибникам не тільки свої дари, але й насолоду спілкування із цілющим зеленим храмом природи.

Отже, пройшовши складний шлях свого розвитку Липовиця завдяки трудолюбивості жителів поступово збільшувало площу орних земель, а крім цього багатство цих країв не могли не привабити сюди польську шляхту. Польський пан прийшовши, хотів навести тут свої порядки, а це само собою призведе до конфронтації. Липівчани досить довго перебували в ярмі панів, однак в Європі наближалися нові ідеї і це само собою не обійшло краєм і мого села.

Розділ ІІ. Тоді, коли панщина пропала

Наприкінці ХУІІІ століття знесилену внутрішніми супе-речностями Річ Посполиту поділили між собою її "добрі" су-сіди: Пруссія, Росія та Австро-Угорщина. За першим поділом 1772 року Галичина дісталась Австрійській імперії.

Тепер на шию прикарпатського селянства, крім польських і місцевих гнобителів, всілась ще й австрійська бюро-кратична адміністрація. У 80-х роках австрійській уряд про-вів деякі соціальні реформи. Але вони не зачепили основ фе-одального ладу і нічого не змінили в злиденному становищі кріпосного селянства. І далі в руках польських магнатів, а на Рожнятивщені - графів Скарбків, залишились їхні маєтно-сті і в немалій мірі адміністративна влада. В умовах всезростаючого занепаду феодалізму і водночас укріплення ростків капіталістичного укладу у формі мануфактур знижується про-дуктивність кріпацької праці, зростають державні податки, які ще більше посилюють безпросвітність селянського життя.

Новим тягарем для західноукраїнських селян, отже і липовицьких родин та їх синів, стала військова служба, яка хоч розширювала їх світоглядні обрії, та була болісною і обтяжливою. Мури військових казематів при надокучливій му-штрі і знущанні австрійських офіцерів, як і чужа мова, гнітили звиклу до зеленого карпатського розмаю юнацьку душу, посилювали тугу за домівкою