Викохала стара мати цісареві сина,

А сама сі залишила, як в полі билина.

Мати моя старенькая, а я твій синочок,

А ти мене народила під карабіночок.

Нема мого миленького, аби траву краяв,

Бо пуцує гвер цісарський, щоб до сонця маяв. [9]

Липовицьки юнаки за згодою своїх батьків старались уникнути цісарської служби. У більшості випадків, коли при-ходив час призову, втікали на полонини до скотарів, наймались на службу в інші села. Однак, австрійські жандарми ра-зом з сільським урядом, загрожуючи великим штрафом та інши-ми карами, примушували липівчан підкоритись закону.

Антикріпосницькі настрої сховали все виразнішими. Великий вплив на на їх поширення в 20-40 рр. XIX століття мала діяльність західноукраїнських революціонерів-демократів, серед них діячів "Руської трійці" І.Вагилевича, Я.Головацького, М.Шашкевича. Визначний син України, гордість рожнятівців І.Вагилевич мандрував по селах Прикарпаття, вивчав і збирав фольклор, закликав селян до боротьби проти кріпосни-цтва. Ясенський трибун і агітатор у 30-х роках XIX століття не раз бував у Липовиці і своїм полум’яним словом будив революційну думку. [23 c.4]

Боротьба трудящих проти кріпосництва та його залишків в країнах Західної Європи, в єдиному руслі якої були і вис-тупи західноукраїнських селян, завершились буржуазно-демократичною революцією 1848-49 років і падінням кріпосного права в Пруссії та Австроугорській імперії. Наляканий рево-люцією австроугорський уряд своїм "патентом" від 17 квітня 1848 року змушений був скасувати панщину та піти на ряд інших поступків. Щоб увічнити знаменну подію, що увінчувала вікову боротьбу трудящих, в більшості сіл Галичини жителі ставили пам'ятні хрести (святішого символа люди не знали) на знак того, що „панщина пропала”. Був споруджений такий хрест і в Липовиці. На жаль, вандалізм у ставленні до пам’ятників історії і культури в не так далекий час призвів до знищення значної їх частини. [24 c.4]

Революція хоч і не перемогла, але все-таки звільнила простір для розвитку прогресивнішого ладу капіталізму і про-будила народні маси до політичного життя та національного розвитку.

Після скасування панщини цісарський уряд провів аграр-ну реформу, звичайно, на користь держави і поміщиків, в се-лі ще залишилось немало феодальних пережитків. За своє "зві-льнення" селяни протягом сорока років виплачували великі ви-купні платежі. [21 c. 4]

В Липовиці теж було проведено розмежування (устаткува-ння) земельних угідь, за яким громада одержувала в совє ко-ристування 1800 гектарів орної землі, лісів, пасовищ; тися-чі гектарів лісу, так звана королівщина, стали власністю держави (скарбовий або камеральний ліс).

Реакційна аграрна політика австрійського уряду зміцню-вала економіку поміщиків і сільських багатіїв, вела до обезземелення і зубожіння селянства. За законом 1863 року дозволявся поділ і вільний продаж громадської землі. На основі цього закону сільська управа Липовиці поділила орні землі, частину лісів і сінокосів на рівні пайки. Майже 405 гекта-рів лісу, пасовища (толоки, полоними) стали спільною влас-ністю громадян.

Виборна громадська старшина (війт, писар, радні, поліціянт, лісник) старалась впливати на соціально-економічне і духовне життя селян, громадський порядок. В селі було місце арешту. За певні проступки сільський уряд мав право позбавляти волі винного строком на 5 діб. Застосовувались і штрафи до 15 злотих, які йшли в громадську касу. Із громадської каси йшла оплата війта, писаря, поліціянта, лісника. Каса ж утворювалась на основі громадського податку за користування землею, штрафів тощо. Однак у другій половині ХІХ століття звичаєве право, що регулювала життя громади, все більше всту-пає у суперечність із державною юрисдикцією і поступово втра-чає свої позиції. Досить скоро неприваблива реальність "голодної волі" показала всю марноту сподівань основної маси селянства на краще життя. [20 c. 82]

В Липовиці, де ріллі було небагато, а її врожайність при примітивній культурі обробітку була найнижчою в краї. Дуже гостро стояла продовольча проблема. Ще одною болячкою, окрім відомих вже податків, несправедливих законів, пошесних хвороб, неврожаїв, безграмотності, безгрошів’я стало боргове павутиння та обман корчмарів-євреїв. Немало дошкуляли і сіль-ські багатії, які солідаризувались із громадською управою. В переднівок голод і епідемії губили немало людей, і найбільше помирали діти. Бувало, що за літо помирало до 20-30 дітей. Тому населення зростало повільно. Так, в І844 році нарахову-валось в селі 60 дворів, в 60-х роках - майже 80, в 1860 ро-ці було 636 жителів. Діти від шести років вже були пастушками і няньками, допомагали в домашній роботі. Люди майже від снігу ходили босими і лише йдучи в ліс взували ходаки. В пра-гненні виходу із скрути бідняки наймитували, шукали заробітків за межами села. [22 c.4]

Та все-таки особиста воля і надія на свої працьовиті ру-хи, що виведуть з нужди, пробудили приспану панщиною енергію і здібності, сприяли запозиченню господарського досвіду з ін-ших сіл. Повільний процес технічного оновлення спостерігається у всіх галузях життя. Дещо поліпшується землеробство, найперше за рахунок модернізованого плуга, кращого угноєння. Основною тягловою силою далі залишається сумирний і надій-ний віл. Він же основна опора сімейного бюджету. Часто зжи-валось прислів'я: "Віл як не заробить, то залежить".

Селяни починають пізнавати таємниці вирощування карто-плі, сіють конюшину. На перших порах врожайність "другого хліба" була дуже низькою. За переказами й тримали тільки для поважних випадків: варили з лускою картопляні горішки на різдво та інші великі свята, додавали до кулеші (били) гопку), берегли на насіння. [23 c. 4]

Розвивається скотарство, збільшується поголів'я вели-кої рогатої худоби, овець, свиней.

Розвивайся, зеленійся стара полонино,

Ходи з нами за волами файна білявино.

Ой Михасю жени Ласю на зелену