Щоби Ласі проявила молока на кашу.

Ой травичка зеленіє, пташечки співають,

Вівчарики в полонині вівці випасають. [9]

В кінці XIX на початку XX століття липовицькі бджільники переймають винахід славетного українського пасічкика П.Прокоповича - проводять заміну вуликів-довбанок на рамкові. [20 c.89]

На вищий рівень піднімається розвиток ремесла, перед-усім кушнірства, жіночого рукоділля, дещо урізноманітнюю-ться і покращуються предмети побуту, одяг.

Потреба в грошах зумовлює розширення торгово-обмінних операцій. Липівчани волами їхали на ярмарки в закарпатські містечка Сигет і Маморницю, де обмінювали і продавали шкі-ри, решета, худоби, а купували кукурудзу, квасолю, тютюн (була державна монополія), сіль, промислові товари. Немало бідних селян наймались в закарпатських господарів на служ-бу, шукали роботи на лісорозробках.

Ой матусю ріднесенька,

Дес ми діла дольку ?

Вимінялам у Сиготі

На білу фасольку. [9]

Ти сирота, я сирота і вбасмо сироти,

Так поїдем заробляти гроші до Сиготи.[9]

Такі торгові поїздки супроводжувались немалим риском і клопотами, особливо коли здійснювались на більші віддалі. На віз клали запасні колеса, позаяк обід на них був дерев'я-ним.

Посилились зв'язки із повітовим містом Долиною, чому сприяло і будівництво більш надійних мостів через Чечву та краще впорядкування доріг.

Значним ярмарковим центром було село Перегінське. Нав-простець через гірські дебрі від Липовиці до Перегінська зміїлась вузька стежина - піхурка. Щоб придбати в Перегінську необхідний крам, липівчани збирались у більші гуртки, бо по дорозі можна було зустріти чужих "напасних" людей, не-мало лякала і знаменита гора Вовкан, де не переводились вов-чі виводки. [21]

Як і в попередні часи, могутньою колонадою лісових ве-летнів і дальше облягав село величний карпатський праліс. В одвічному змагу з людиною він хоч і втратив немало своїх по-сестер крислатих смерек і ялин та гладкостовбурних яворів і буків, все-таки шумував пишно і втаємничено, будучи, як і мати-земля, великим її годувальником і оборонцем. Та життє-дайний зелений гомін карпатського буйнолісся був несподіва-но обірваний тривожно-болісним згуком масової суцільної вирубки. Почалась велика лісова трагедія.

На початку 60-х років минулого століття новостворені капіталістичні спрути в особі польсько-швейцарської фірми "Глезінгер" та італійської фірми "Зедпероль", пізніше "Доліна" розпросторили свої чіпкі зажерливі мацаки над лісо-вими багатствами Рожнятівщини. [22 c. 4]

Фірма „Зедпероль” в липовицькому краю вкорінилась не-довго, оскільки італійські робітники приїхали разом із сім'-ями. „Таліяни” під керівництвом своїх майстрів Гунджа і Занери в урочищі, яке дістало назву Гунджіків, побудували для себе житла і розпочали суцільну рубку дерев та підготовку їх до сплаву на Чечві. З низькосортного дерева в улоговинах і зворах влаштовувались спеціальні жолоби-лотоки, так звані "ризи", якими спускали з гір підготовлені колоди до місця сплаву, а пізніше до вузькоколійки, збудованої в 90-х роках до Брошнева. На Чечві робились загати-кашиці, де були водо-збірники. Тут збивалась плоти, під час дощів загату розбивали і кермовані плотогонами; вони плавом ішли до Галича, і далі за кордон, і до фірм-замовників в межах Австрійської імперії. Довгий час з цього приводу в Липовиці побутувала приказка: „Як втопишсі, то попливеш до Галича”. Частина лісу "ризувалась" на ясенський бік до Лімниці. Сплав на Лімниці тривав і за початку XX століття.

Липівчани та жителі інших сіл теж працювали на лісоро-зробках, але виконували лише підсобні, погано оплачувані роботи: очищали від сучків, корили кододи, прибирали територію вирубок. Заробіток робітників-липівчан був справжньою дещицею: всього 2-3 крони (2 крони становили 1 ринський). Для визначення купівельної спроможності варто порівняти: 10 пачок сірників коштували 1 римський, віл - 200 ринських. Липовицькі селяни, робочий день яких становив 13-14 годин, були раді і такому набутку. Велике здивування у жителів села викликали смаки італійських гурманів: їхнє меню поповнювали маленькі жабки певного виду, лісові слимаки після дощу. Правда, незвичайні делікатеси італійської кухні не збуджу-вали апетиту в наших робітників. [24 c. 4]

Та треба віддати належне "таліянам": від них місцеві робітники навчились досконалих прийомів роботи, засвоїли відповідні при цьому команди - "фукс"» "чес", "маріне", "вольта" тощо. Такі необхідні при лісорозробці знаряддя, як цапіна, мамаріна (спеціальна сокира італійського походження) були в ужитку карпатських лісорубів до недавнього часу, а вряди-годи і тепер потрібні.

(ТЕРНИСТИМИ ШЛЯХАМИ ПОСЯГЛУ)

Наприкінці XIX століття західноукраїнські землі і далі залишаються сировинним придатком Австро-Угорської імперії. Тут найнижчий в Європі рівень життя і освіти, зате найвищий рівень смертності і політичного безправ'я, про що відмічають у своїх записах західноукраїнські мандрівники та прогре-сивні письменники. Українські трудящі були позбавлені навіть тих куцих прав, які проголошувала австрійська, за І.Франком, "свинська" конституція. "Таточко" цісар Франц-Йосиф, здійс-нивши у 80-х роках свій знаменитий вояж у „Галіцію і Лодомерію” щоб показати своє вболівання за „укоханий” народ, і гадки не мав чимось покращити його долю. З цього часу серед людей залишилась тільки згадка: "затримався, як цісар в Болехові" та зланцюговані дуби, які не дають забути про лице-мірство верховного достойника, як і про той зашморг, в якому були тоді 5 мільйонів західноукраїнців.

Тому й не дивно, що соціально-економічний і духовний розвиток селян, отже і липівчан, був такий сповільнений.

Виділення землі у приватну власність вело до все більшо-го обезземелення селян, оскільки подія землі між дорослими дітьми, стихійні лиха та інші причини посилювали процес поля-ризації, при якій багаті ("богачі") багатіли, а бідні ("драби") бідніли.

На початку XX століття в селі вже було кілька родин, які виділялись своїм достатком (Панчій, Галайко). В них було біль-ше 40 гектарів землі, майже 20 голів великої рогатої худоби, 60-100 овець. За мізерну плату тут постійно працювали по 2-3 наймити.