Незважаючи на високе майнове становище деяких господарів, їхнє харчування, одяг, часто і хатня обстановка не відрізнялись різко від бідніших сімей. Вся енергія тоді спрямовувалась на ще більше збагачення, а життєві загоди були завданням дру-горядним, а ще менше розвиток духовний.

Посилення майнової нерівності в свою чергу посилювало вза-ємну відчуженість, заздрість, ворожнечу навіть між родичами, вело до сварок, бійок, судових процесів, на яких користали члени громадської та повітової управи. Напругу соціальних суперечностей, зневагу до сільських визискувачів досить влу-чно передав місцевий фольклор:

Не дивуйтесь, стара мати, що м на личку бліда,

Бо я служу в багатого, а на службі біда.

Ой хвалився син багацький, що вмів косити:

Забив косу у купину, почав голосити.

До полудня голосив, а сполудня клепав,

Понад вечір взяв на плечі, домів потелепав,

Як і раніше, основною галуззю господарства залишається тваринництво. Тут крім збільшення поголів'я відомих видів худоби, багатші господарі починають купувати коней, зручні-ших для торгових оборудок, оранки та інших сільськогосподар-ських робіт. Поява в селі трацьких пил, розвиток столярного ремесла дають можливість покращувати хатню забудову і обста-новку: ставиться підлога, робляться кращі меблі та інші пре-дмети побуту. В цей час відбувається заміна двокамерного жи-тла на трикамерне. Немало скорочують час сільськогосподарсь-ких робіт куплені в державних магазинах січкарні, млинки та інші машини. Хатня обстановка немало виграє в зв'язку із ви-робництвом нових меблів: ліжок, столів-скринь, мисників, ко-лисок. [21 c. 4]

На всю околицю по виробництву столів-скринь, прикраше-них плоскою різьбою, славилось тоді Перегінське. Заможніші ґазди замовляють собі кращі меблі саме тут. Подих "європеї-зації" відчувається в освітленні приміщень - предвічна скіп-ка нарешті доповнюється, а подекуди витісняється каганцем -сліпачком. Нафту липівчани купували в жителів Ріпного, які навчились робити перегонку ропи, хоч це і забороняв австрій-ський уряд. [21 c. 4]

На кошти липовицького єврея Дувида напередодні першої світової війни на Чечві майстри із Солотвина збудували водя-ний млин. Громада взяла цей млин на відкуп строком на 12 ро-ків і на початку 20-х років XX століття він став її власні-стю. У млині крім основного приміщення, де мололи зерно, бу-ло іще два: "фолюшня", де на спеціальних ступах били грубе сукно; друге - своєрідна майстерня для виробництва лубів ре-шіт, які відсилали в Угорщину. Виготовлене на "фолюшні" сук-но ішло на пошиття верхнього одягу - вуяшів, покривал, онуч тощо.

Незважаючи на всі біди, село розросталось і за перепи-сом 1900 року тут нараховувалось 868 чоловік. Сумними очима голодних дітей, латками обшарпаного одягу зорила злиденність і безнадія багатьох липовицьких сімей. Деякі сільські проле-тарі в пошуках кращої долі подалися до Канади. В 1903 році туди із Липовиці виїхав Лютяк Микола Юрійович, а слідом за ним відірваними листочками "за море у світ" полинули іще кілька чоловік. М.Лютак 7 років був на службі у токаря кана-дської еміграції українців В.Пилипівського (родом з Небилова). Заробивши грошей, він повернувся ґаздувати в рідне село. [8]

Наприкінці XIX і на початку XX століття в Австро-Угорській імперії все більше виявляється ознаки політичного та економічного одряхління, посилюється соціальна несправедли-вість, від якої найбільше терплять трудящі маси. Моральна деградація охоплює все більшу частину панівних класів. За-костенілі форми політичного правління імперії на чолі з перестарілим монархом мало піддавались оновленню, тим більше, пробудженню від глибокої депресії. [26 c.4]

Ставлення народних мас до цісарської родини було неод-нозначним. Та все-таки поваги і доброзичливості до найяснішого відчувалось небагато. Тільки найбільш затуркані селяни та частика української буржуазії разом із греко-католицькими священиками виношували неясні ілюзії, сподіваючись на милість вищої влади у покращенні умов життя та національно-му самовизначенні.

Всезростаюче невдоволення імперською політикою австрій-ських властей, що виливалось у відкриті виступи робітників, селян та інтелігенції, і досягло своєї вершини в 1905 році, поєднувалось із національно-визвольним рухом. Старання ціса-рських чиновних "гвинтиків" зберегти в непорушності усталені порядки супроводжувались свавіллям і насильством, однак зу-пинити "бродіння умів" не вдавалось. Неповага до влади охоп-лювала і селянство. [26 c. 4]

В 1889 році цісарську родину потрясла трагедія самогуб-ства єдиного престолонаслідника кронпринца Рудольфа, що ста-лась при досить загадкових обставинах. Престолонаслідник по-стрілом з пістолета спочатку позбавив життя свою коханку ба-ронесу Маріс Вечеру (а сам був одружений на бельгійській принцесі Стефанії), а потім покінчив із собою.

Сумна подія викликала широке обговорення, масу пліток і догадок серед населення самої імперії та за її межами. Сучасний угорським письменник Іітван Барт у своєму любовно-му романі про незадачливу долю кронпринца Рудольфа розкрив внутрішні суперечності Австро-Угорської монархії, що були причиною її розпаду.

На основі документальних матеріалів І.Барт висвітлив стан морального зубожіння цісарської родини та її приближених. Пересичений життєвими насолодами, позбавлений політич-ної влади, Рудольф перебував у полоні любовних інтриг, опе-реткових військових парадів, мисливських розваг. Коли баро-несі Марії Вечері було тільки 7 років, у престолонаслідника був любовний роман з її матір'ю. Не відзначався подружньою вірністю і сам Франд-Йосиф. До наших днів серед людей стар-шого покоління нашої області збереглось відлуння переказу, що баронеса Марія Вечера була позашлюбною дитиною самого ці-саря, а, отже, сестрою Рудольфа. І нібито, дізнавшись від батька жорстоку правду, син своєю смертю розрубав фатальний гордіїв вузол. Як не дивно, але всі листи, переписки закоха-них та інші документи з наказу батька буни знищені. [26 c.4]

Деякі обставини незвичайної події дійшли і до Липовиці. Старожил В.С.Дранчук розповів, що його батько