У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д.Дорошенко, С.Єфремов, А.Ніковський).

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму.

Головою Центральної Ради було обрано Грушевського М.С. (1866-1934). Історик, літературознавець, публіцист, політичний і державний діяч. Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є “Історія України Руси” у 10 томах і 13 книгах (1898-1936), “Нарис історії українського народу” (1904), “Ілюстрована історія України” (1911); п’ятитомна “Історія української літератури” (1923-1927) та ін.

М.С. Грушевський – засновник національно-демократичної партії Галичини і товариства українських поступовців в Києві. У березні 1917 р. примкнув до Української партії соціалістів-революціонерів.

За світоглядом М.С. Грушевський був соціалістом. Довгий час відстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де б Україна була одним із суб’єктів федерації. А на початку 1918 р. Михайло Грушевський перейшов до ідеї національної незалежності та суверенітету України, її самостійності. М.Грушевський виробив своє розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Досліджуючи історію українського народу висуває ідею “національної самооборони” та звертає увагу на таку могутню силу, якою виступає національне почуття: цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку.

23 червня 1917 р. Центральна Рада приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що “однині самі будемо творити наше життя”. Одним з перших кроків після проголошення Універсалу стало створення Тимчасового революційного уряду – Генерального секретаріату на чолі з В.Винниченком (1880-1951). Політичний і громадський діяч, письменник. Автор тритомового мемуарно-публіцистичного твору “Відродження нації. Історія української революції (1917-грудень 1919)”

В.Винниченко, будучи справжнім соціалістом, відкидав совєтсько-більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання. Справжній соціалізм за В.Винниченком – це соціалізм свободи, веселості, радості.

Такий соціалізм він називає “колектократизацією”. Не націоналізація, а соціалізація “Краще сказати: колектократія, себто влада колективна. Ще простіше... організація кооператорів продукційних, торговельних, фінансових, аграрних і таких інших, колектократизація всього національного господарства...”

Переваги колектократизації за Винниченком: кожен робітник знатиме, що він працює на самого себе..., а продуктивність праці в колектократії повинна бути настільки більша, наскільки більше є ціле за частини.

Як політичний діяч Володимир Винниченко еволюціонує від ідеї української культурно-національної автономії у складі Російської федерації до відродження ідеї української державності і незалежності.

Метою Володимира Винниченка стало відродження нації, пробудження в народі своєї національної гідності. Непересічний знавець українства і його історії В.Винниченко писав: за буржуазно-демократичної революції 1917-1920 р.р. “влади передавати не було кому, бо... справжньої буржуазії в української нації не було... наша нація була безбуржуазна”. Він називав українство “трудовою нацією”.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. позначається піднесенням революційного руху в Росії та в Україні. А ще сприяє розвиткові та поширенню політичних, зокрема, соціалістичних ідей.

Саме цей період збігається з активною творчістю та громадською діяльністю видатної представниці української культури Лесі Українки (1871-1913). У 90-х роках вона уважно вивчає соціалістичну, марксистську літературу, дбає про її переклади українською мовою, зближується з революційними гуртками та організаціями, в тому числі й соціал-демократичного напряму.

Відомо, що у квітні 1901 р. вона бачиться з М.Ганкевичем (галицьким соціал-демократом) і передає йому для видання серію перекладів літератури соціалістичного змісту: працю Ш.Дікштейна “Хто з чого жиє” з “Додатком від впорядчика”, А.Лабріоли “Нариси про матеріальне розуміння історії”, “Маніфест Комуністичної партії” та ін.

Леся Українка усвідомлювала роль соціал-демократичного руху в боротьбі народу за своє соціальне й національне визволення, але вважала, що в цьому русі належну увагу треба приділяти національному питанню.

Леся Українка цікавилася діяльністю багатьох політичних партій (отже, й соціалістичного напряму, зокрема, російської соціал-демократії), але не визнавала жодної з них цілком відповідною її власним переконанням. Деякі партії та їхніх діячів піддавала гострій критиці за обмежений націоналізм, а соціал-демократичні партії Росії й України – за ігнорування національного питання або недостатню увагу до нього.

Усю історію суспільства Леся Українка розглядала як історію боротьби трудящих проти соціального та національного гноблення. Вона вважала необхідною боротьбу проти російського царизму, проти всієї системи утисків народу російською державною машиною на чолі з царем.

Мужня й невтомна громадська діячка різко викривала експлуататорську суть усіх держав, що існували в минулому й за її життя.

Російську абсолютну монархію Леся Українка вважала політичною системою, побудованою на насильстві не обмеженою ніякими законами.

Вона вірила в творчі сили народу, в його здат-ність знищити соціально несправедливий лад і побудувати новий, який відповідав би інтересам народу і який вона по-в'язувала з соціалізмом. Визнавала закономірність класової боротьби в суспільстві між тими, хто, головним чином, ви-робляє, й тими, хто, головним чином, споживає. У її творах послідовно проводиться думка, що ніяке насильство не може придушити в народі прагнення до волі, що гнобителів невід-воротно чекає розплата.

Викриваючи антинародну сутність монархічних режимів, Леся Українка піддавала гострій критиці й тогочасний капіта-лізм. Переконливість критики капіталістичних відносин поя-снюється глибокою обізнаністю з політичним і культурним життям західних країн, де вона часто перебувала у зв'язку зі своєю хворобою. Об'єктами її