Вона вірила, що настане такий час, коли закінчаться її щоденні муки і страх за життя дорогого мужа Иосифа " Сосну", за дорогих діточок. За себе вона ніколи не переживала. Вона знала, що немає у світі такої сили, щоб виказала про місце перебування її мужа, її дітей. Вона вірила і тим людям, які надавали її притулок, ризикуючи своєю сім'єю, ризикуючи бути заарештованим чи вивезеним до Сибіру.

Щоденні хвилювання за долю свого мужа, дітей привело Ганну Яремко до цілковитого виснаження, а віра її в правоту ідей, за які боровся її чоловік, за які боролися патріоти України, давало Ганні Яремко силу і мужність переносити всі щоденні злигодні тодішнього підпільного життя.

Ганна Яремко була дочкою зданого українського патріота із с. Мізуня Долинського району. Її брат - Микола Кос, член проводу ОУН, навчався, працював у підпіллі, відбував ув'язнення в Березі Картузькій із Степаном Бандерою. В 1939 році при звільненні німцями в'язнів тюрми Берези Картузької, Микола працював в підпіллі на Лемківщині біля м. Кросно. Другий брат Василь Кос та сестра Марія в цей час вже відбували присуд совітів в Сибірі. Брат Іван Кос в 1942 році похований з 27-ми побратимами на цвинтарі в Мізуні, що загинули в один день від руки мадярів.

Чекісти з ніг збилися, щоб напасти на слід "Сосни" і його дружини. Вони були впевнені, що коли їм вдасться вислідити місце знаходження дружини, то вона, напевно, викаже, де перебуває її муж. До пошуку за станичним "Сосною" залучили і деяких нестійких людей, що звались сексотами. І вислідили...

У 1948 році чекісти напали на слід Ганни Я рем ко і заарештували її. Вони вимагали від неї зізнання, у кого вона перебувала всі попередні роки, хто допомагав їй, де зараз переховуються її діти, чоловік?

Ганна нічого чекістам не призналася. Вона твердила, що вже більше року не мала зв'язку з чоловіком і, може, його вже немає в живих. Чекісти не повірили Ганні і робили все, щоб добитися від неї зізнання. її дуже катували, мучили, застосовували тортури. В они були майстрам и цієї справи. Вже не одного повстанця, підпільника своїми муками і тортурами післали на той світ. Але мужня жінка не злякалася тортур, мук, мужньо держалась на допитах, нічого чекістам не призналася, нікого не видала.

Після катування, напівмертву кинули Ганну до підвалу. Щоб переконатися, що вона мертва, на неї пустили собаку-вівчарку, з якою весь час ходили облавники. Собака скаженіла, рвала тіло Ганни, але вона не подавала найменших ознак життя.

Ранком, покусана, побита, вся в синяках і крові, очуняла і почала стогнати. Стогін почула Юля Ужела, сусідка того підвалу, де катували чекісти Ганну Яремко. Напівживу жінку затягнула до своєї хати, помила від крові тіло, перев'язала, як уміла рани, напоїла теплим молоком і поклала хвору на свою постіль, щоб небога прийшла до пам'яті. Треба було терміново рятувати життя дружини станичного. Отже, щоб не довідалися чекісти, що дружина "Сосни" ожила і перебуває у сусідки, жінка найняла підводу і повезла до Болехова в лікарню. Тут викликали лікаря Івана Форовича. Хвора була в коматозному стані. Чуйний, людяний патріот-лікар зробив все від себе можливе, щоб не дати померти Ганні Яремко. Він підпільно влаштував її в ізольованій кімнаті-палаті хірургічного відділення лікарні.

Вдень і вночі навідувався до хворої. Рискуючи бути викритим чекістами, довіряючи палатним сестрам, довго боровся за життя потерпілої. І вона одужала, рани погоїлися.

Вилікувавши хвору доктор Іван Форович через підпільників передав Ганну в село Липу Долинського району, де вона продовжувала переховуватися у своєї родички. Завдяки лікарю-патріоту Івану Форовичу дружина "Сосни" Йосифа Яремка залишилася живою і дожила до того часу, коли Україна стала Вільною, Соборною Державою і ще виховала донечку Марту Яремко.

Не дожив до того щасливого дня їїчоловік Йосиф Ярем ко "Сосна". 13 жовтня 1948 року село Церківна готувалося відсвяткувати річницю створення Української Повстанської Армії. Були вивішені синьо-жовті прапори на приміщенні сільської ради, клубу, на могилі Борцям за волю України, а над селом рівно о восьмій годині на горі Кичерці, Погарці, Русначці мали загорітися великі костри. Цю акцію підготували повстанці і підпільники села. Все було підготовлено і лише чекали вечора, щоб запалити вогні. "Нехай ворог знає, що ми ще живемо, - говорив "Сосна", - і ми не складемо зброї доти, поки не здобудемо волю Україні. Нехай і село знає, що ворог не зломив духу і завзяття українських патріотів”. Того дня у село з лісу завітали повстанці і разом з ними "Сосна". Ніхто не сподівався зради. Раптом до хати вбіг хлопчик. Він встиг крикнути: "Друзі, зрада! Облавники вже близько хати! Тікайте до Потоку, може вас у темряві не помітять!"

Схопивши зброю, повстанці вискочили надвір. Одні побігли до Потоку, у якого високі береги і водою побігли вниз в долішній кінець села. Кулі, немов рій бджіл, свистіли їм над головами, але, на щастя, повстанці залишилися живими. "Сосна" вибіг у протилежну сторону. Він хотів добратися до урочища Заповзало. Там у нього була криївка. Ще кілька