на ній гармати й пушкарі. В 1820 р. скріплено її фундаменти й піднесено мури до самої гори. Під вежею є перехід до церкви. До вежі ведуть по-двійні муровані сходи, під ними від вулиці – печера св. Онуфрія. В першій половині XIX ст. на вежі був сторож, що ударом у дзвін повторював алярмові сигнали про пожежу, які подавав ратушевий дзвін.
Огорожа монастиря зразу була дерев'яна, аж у 1690 pp. побудо-вано довкола оборонний мур зі стрільницями, який частково зберігся від Замкової вулиці. За огорожею йшов рів. У 1715p. початок уладжування нового саду; саджено пеньки й щеплено їх. Монастир-ський цвинтар існував до перших десятиліть XIX ст., пізніше пере-мінено його в сад. Збереглися тут обеліски на могилах василіян: Модеста Гриневецького, ректора львівського університету (1818 р.), Арсенія Радкевича, професора східних мов (1821 р.) і Теофана Голдаєвича (1822 р.). У саду під самим муром угорі є штучна, побудована з кам'яних брил, печера з фігурою св. Онуфрія; вона зразу була на долі дзвіниці при Жовківській вулиці, в 1825 р. хтось викрав її і частинно знищив; ченці перенесли святого до нової печери 1827 р.
Монастир св. Онуфрія від XV ст. був під патронатом братства церкви Успення, пізнішої Ставропігії. Братство уважалося власни-ком і опікуном монастиря, утримувало його своїм коштом, перево-дило будови й направки; що більше, назначало ігуменів. Раз тільки проти цих прав братства виступив львівській єпископ Гедеон Ба-лабан і задумав опанувати монастир силою 1590 р. Його слуги під проводом одного зі свояків увечері, по заході сонця, потайно через діру влізли до монастиря, повідбивали ворота, вдерлися до церкви, перетрясли всі комори й скриньки й позабирали документи мона-стиря; студентів, що тут були, побито, ігумена ув'язнено. Ставропігія виступила зі скаргою перед київським митрополитом, і єпископ мусив признати права братства над монастирем. В 1616 р. був знову переполох у монастирі. До монастирського двора ввійшов без пові-домлення уніятський митрополит Рутський із володимирським вла-дикою Мороховським – хотіли оглянути друкарню. Братство ду-мало, що вони хочуть захопити церкву, і вдарили в дзвони на тривогу; збігся народ, кинувся на владик, і вони ледве живі втекли.
В 1633 р. при церкві св. Онуфрія постало «молодше брат-ство», але воно було у всім залежне від Ставропігії; братчики не могли самостійно рядити церквою, а були тільки «свіщевожигателями», себто мали лише право свічки світити... Братчики від св. Онуфрія перед усіма празниками ходили «з таблицею» збирати на церкву. У страсний тиждень ставили божий гріб, прикрашений різнобарвними ліхтарними. Раз тільки 1677 р. Свято-Онуфріївське братство бажало проголоситися самостійним і виповіло послух Ставропігії, але справа пішла перед єпископський суд і непокірних за .кару вимазано з реєстру братств.
Сам монастир був невеликий. В XVII–XVIII ст. був тільки ігумен, троє або четверо отців та кілька іноків. Ігумен був залежний від Ставропігії, і тому не раз приходило до суперечок. Так, 1634 р. ігумен о. Йосиф зрікся ігуменства, ображений на братство за те, що в його неприсутності призначили його наміс-ником о. Петронія. При цій нагоді показалося, що монастирським кашоваром був сестринець ігумена, він дуже зневажав іноків, і брат-чики хотіли за кару замкнути його в «куну» (ланцюг) при церкві, але ігумен його оборонив. Братство давало деколи для монастиря харчі, сукно на одяг й під час празників справляло отцям бенкет з горілкою й медяниками.
При монастирі був від кінця XVI ст. шпиталь, а радше притулок для старців і немічних. Шпиталь існував до 1765 р. Він був у невеликому будинку, по одній стороні сіней була кімната для дідів, по другій – для бабок. Старці, яких тут приймали, пла-тили до монастиря «вступне», і братство мало право по смерті продати їх спадщину. Братство давало їм прожиток, купувало пшоно, горох, крупи, муку, солонину; варила кухарка. Один з дідів мав уряд «прошака», збирав до пушки милостиню для шпиталю, за це діставав кожух або чоботи; була й «бабська» пушка. Шпиталем завідували два шпитальні брати зі Ставропігії. Деколи до шпиталю приймали й хворих, за окремою оплатою.
При монастирі була й невелика бурса для незаможних хлоп-ців або «павпрів», вони мали своїх інструкторів, що звалися «педагогами». Ці бурсаки мали, мабуть, харч такий самий, як шпитальні діди; тільки хворі павпри діставали дещо ліпше; струцлі, масло, сливки, навіть пиво.
З подій ширшого культурного значення важне те, що при мо-настирі св. Онуфрія була найдавніша українська друкарня. Є старий переказ, що вже Іван Федорович, перший друкар у Львові, мав свою друкарню в келії св. Онуфрія. Отже, тут друкувалася перша наша книжка «Апостол» у 1574 р. Та на це певних доказів нема. Але Івана Федоровича поховано у Свято-Онуфріївському монастирі. Довгі часи тут був його надгробний пам'ятник із напівзатертим написом: «Друкаръ Москвитинъ, который своимъ тщаниемъ друкованіє занедбалоє обновил, преставися въ Львовъ... Воскресенія из мертвых чаю... Друкаръ книгъ предтимъ невиданыхъ...» Цей пам'ятник зразу мав бути перед церк-вою, потім вмурували його по правій стороні входу до церкви у кам'яній підлозі; під час перебудови церкви в 1883 р. камінь мали перенести до каплиці св. Трійці і там вмурувати у підлогу по лівій стороні від престолу. При перебудові каплиці 1903 р. на цім місці поставлено нову стіну й камінь мали замурувати...
Побіч Івана Федоровича був похований його син, також Іван на ім'я; цей камінь був потім вмурований при вході у