Агрокультура українського селянства й козацтва

Видатний знавець iсторiї українського козацтва, лауреат Державної премії імені Т. Шевченка, лауреат наукової нагороди Фундації Антоновичiв (США) Олена Апанович упродовж 90-х років розробляє історіософську проблему про конструктивну, творчу роль українського козацтва в національній та світовій історії. Основним змістом її концепції є твердження, що козацтво, будучи досконалою мiлiтарно-бойовою силою, яка охороняла український народ від загарбникiв, було також творчим державним, політичним, соціально-економічним i культурним самовиявом українського народу протягом трьох століть.

Головними напрямами конструктивної історичної діяльності козацтва Олена Апанович вважає державне будівництво: створення Запорозької Січі — козацької республіки i Української гетьманської держави під керівництвом Богдана Хмельницького, а також створення й організацію козацької агрокультури. З цією тематикою вчена виступала на П’ятій міжнародній французько-українськiй конференції: «Козаки. Iсторична роль. Відображення в літературі й мистецтві» (червень, 1991 р., Париж, Сорбонна) та на III міжнародному конгресі україністів (серпень 1996 р., Харкiв).

Агрокультура українського козацтва розглядається в контексті ідей геніальної роботи українського вченого ХIХ ст. Сергiя Подолинського про працю на землі та розподіл сонячної енергії, яка є єдиним джерелом життя на нашій планеті. Сергій Подолинській доводить величезну навіть космічну, роль селянства, яке своєю творчою працею на землі нагромаджує й зберігає сонячну енергію. Вперше про виняткове значення селянства сказав ще IV ст. (від Різдва Христового) святий Іоанн Золотоуст: «Кожна праця годує тільки себе і єдина праця на землі, яка годує інших і багато інших». Український вчений Сергій Подолинський розробив концепцію й науково аргументував пріоритетність в еколого-економічному розвиткові людства селянської праці на землі, яка в десятки разів збільшує вироблений природою продукт.

Концепції Олени Апанович грунтуються також на ідеях i моральних засадах Володимира Вернадського, мислителя, найвидатнішого природознавця ХХ сторіччя, ім’ям якого — пророкують учені — буде назване ХХI сторiччя. Володимир Вернадський, нащадок запорозьких козаків, створив на українській землi вчення про живу речовину та біосферу, що є теоретичним i практичним підгрунтям сучасної екології, та концепцію ноосфери (сфери розуму) — майбутнього періоду розвитку біосфери, пов’язавши в такий спосіб природознавство з історичною наукою.
Особлива актуальність усіх проблем, які порушуються в роботі Олени Апанович, полягає в тому, що нині з надзвичайною гостротою відчувається й дедалі більше усвідомлюється реальна загроза екологічної катастрофи на нашій планеті, спричинена хижацьким характером сучасної техногенної цивілізації. У зв’язку з цим прагнення проаналізувати прогресивний досвід життя в гармонії з природою, притаманний українським селянам й козакам, намагання переконати широкий загал в необхідності використання цього досвіду в нашому сьогоденні заслуговує найбільшого схвалення й підтримки.

Зав. кафедрою історії та політології Національного Університету «Києво-Могилянська Академія», доктор історичних наук, професор,
 о. Юрій Мицик

Агрокультура українського козацтва мала витоки в ментальності українського селянства.

Земля з прадавніх часів відігравала найвизначнішу роль у життєдіяльності наших предкiв-праукраїнцiв. Українці становлять автохтонний етнос, що тисячоліттями перебував на тих самих землях, i землеробство було головним його заняттям. Рільництво на цих землях мало свої особливості, які визначають феномен українського землеробства.

Міцним i багатогранним, зокрема духовним, був зв’язок українців із землею. Пошановуючи її як святиню, український селянин любив землю. В’ячеслав Липинський, український мислитель, історик i соціолог, стверджував, що «любов до землі є основною динамічною силою як української, так i всіх осілих націй». Він називав любов до землi однією з характерних рис українського світогляду. Нашому селянинові завжди було притаманне особливо дбайливе, доброчесне ставлення до землi. Обробіток її супроводжувався численними засторогами i обрядами, пов’язаними великою мірою з природними циклами, iз сільськогосподарським календарем. Від свого першопочатку українське аграрництво формувалося циклічно: підтримувалася багатовікова сівозміна поля, завдяки якій ділянки землi поперемінно «відпочивали» (не засівалися).

Сталими i нерозривними були також взаємостосунки українського землероба з природою. Вона обдарувала його грунтами дивовижної родючості — чорноземом. Чорнозем утворюється в степу, де сприятливі природні умови для цього. Тут сухий клімат, відмерла трава не перегниває, не вимивається дощами, а поступово перетворюється в гумус, насичений органічною речовиною, тобто акумульованою сонячною енергією. Нагромаджується певний високий гумусний горизонт чорнозема. Найкращий у світі чорнозем сформувався в результаті взаємодії хлібороба із землею. Своєю працею численні покоління вдосконалювали землю, нарощували такі багаті грунти, що згодом вони стали унікальним здобутком української агрокультури.

Українці ніколи не завойовували чужих земель, всю свою життєву енергію вкладали у плекання рідної.

Саме з праці на землі та бажання підтримувати i збільшувати її родючість виростало прагнення пізнавати процеси, які відбуваються в природі. Викристалiзувався тисячолітній досвід у пізнанні її законів, циклів. Український землероб діяв так, щоб не порушувати внутрішньої рівноваги, ритмічності, гармонії в природi.

Він спостерігав співвідношення землi з сонцем та природними явищами — дощем, вітром i намагався зберігати рівновагу між лісами, полями, водами i луками.

Українцi, що працювали на землi, підсвідомо виробили звичаєві закони охорони природи, накопичували досвiд, який в наш час розвинутий, систематизований в науку — екологію.

Чарівна й багата українська природа діяла також на емоційність, почуття, що виливалося в поезії, в пісні, декоративно-ужитковому мистецтві, замилуванні красою рідного краю.

Українець у природi відчував Божу всюдисущнiсть. Через природу, культ її краси він приходив до глибокої, щирої, душевної релігійності. Земля, що стала головним складником світобудови у наших предків, праця на землі набували у них божественного осяяння, символiчно-сакрального сенсу. В українців навіть Господь оре ниву i сіє хліб. Відома новорічна колядка, яку співали в українських селах:

Ой в полі, в полi сам плужок оре,
А за тим