Вчені вважають, що українських колядках закладено визначення суспільного значення праці на землі для всього народу.

В українського селянина склалося, розвинулося й утвердилося почуття господаря, який сподівався на власні сили, виявляв особисту ініціативу. Довкілля i праця на землi формували його уявлення про добро i зло, внутрішні моральні засади — норми поведінки. Праця на землі була творчою, потребувала кваліфікації та досвіду. Створений селянином разом із природою продукт йшов не тільки на користь господаря, а й на благо інших людей. Отже, для українського землероба добрий результат праці на землi досягався через моральність, практичну користь, вправність та естетичне задоволення. Однак за однієї неодмінної умови: щоб та земля, на якій він плідно працював, викохував i плекав її, належала саме йому. З прадавніх часів традиційним був нахил українців до індивідуального землеволодіння i приватної власності.

За Божою i людською справедливістю матеріальні блага, здобуті важкими зусиллями, не мусили бути змарновані, привласнені іншими людьми. Вони повинні були належати тому, хто їх набував, — господарю, а також тим, заради кого вiн живе, працює, заощаджує, тобто тим, хто успадковує власність господаря — його родині, найважливішій клітині людської спільноти, що забезпечує зв’язок безперервності роду i яка є носієм духовних вартостей.

Саме в родинi виявлявся нахил українця до iндивiдуального землеволодіння i до утримання своєї власності. Це глибинне відчуття відповідальності за долю родини вело до ощадності, яка мала запевнити нащадкам умови розвитку. Жiнка-мати зі своєю ніжністю, любов’ю й сердечністю була найтісніше пов’язана з дитиною. Вона в українській родинi займала головне місце, що випливало також опосередковано з прив’язанням українців до землі. У нас здавна існував культ Матерi-Землi.

Оцей інстинктивний тісніший зв’язок з нащадками спонукав жінку навіть наполегливiше, ніж чоловіка, дбати про їхнє майбутнє. У народних піснях саме жінки висловлюють біль i страждання від підневільної, примусової праці на чужому, не власному полі.

«Ой, він оре чуже поле,
Мені за ним жити горе!
Ой, вiн робить чужу працю
Я не живу, тільки плачу.
Ой, вiн оре чужу ниву».
 «Сватай, козаченьку, мене молоденьку,
Щоб я по наймах не ходила,
Щоб чужого діла з сили не робила».

Колись було сказано: «Україна обласкана природою, але скривджена історією». Довгі періоди була вона роздерта на частини між державами, які воювали за її землі, віками потерпала вiд колоніального гноблення, національного й соціального гніту, переслідування i нищення її культури та духовності. У тих умовах найбільше страждало селянство.

В історії цивілізацій з селянством, взагалі, пов’язаний сумний парадокс. Селянство, яке своєю працею на землi, по-сутi — годує людство, i через це вже мусило б займати пріоритетне місце в суспільстві, в дійсності було найбільш приниженою, безправною, пригнобленою, переслідуваною його частиною. Славетний церковний проповідник Iоанн Золотоуст ще в IV столітті зауважив, що кожна людська праця годує тільки себе i єдиною, яка годує й інших, i багато iнших, є праця селянина на землі. Водночас, — сказав Золотоуст, ніхто так не переслідується, не гнобиться i не грабується як селянин.

В українського селянства Польща, Московiя, Російська імперія, Совєтська iмперiя забирали землю, нещадно його експлуатували, закріпачували, наступали на його національність, духовність, культуру.

У визвольній боротьбі українського народу — козацько-селянських повстаннях кінця XVI — 30-их рр. XVII ст., Визвольній війні 1648 — 1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького, селянських повстаннях XVIII, ХIХ століть, перших двох десятиліть ХХ століття — селянство виступало передусім за волю та повернення у свою власність землi, що була для нього джерелом не тільки біологічного існування, а й духовного життя.

Велику роль у розвитку агрокультури українського народу відіграло козацтво. Українському козацтву, взагалі, належить чільне місце в історичному розвитку України. Протягом ХVI — XVIII столiть, які називають козацькою добою, воно відігравало провідну роль у всіх сферах історичного буття українського народу, взявши на себе найважливіші завдання, що стояли перед українською нацією, виступаючи органiзуючою силою у їх здійсненні.

Україна через своє геополітичне становище в ті часи перебувала у фатальному трикутникові експансіоністських держав — Московiї, Польщi, султанської Турецької імперії з її васалом — Кримським ханством, якi постійно вели війни за володіння українськими землями. I це певної мірою визначило те, що історія козацтва, детермінована в часі й просторі, була заповнена героїчними i трагічними подіями й включала внутрішні негативні історичні реалії, соціальні протистояння, гострі політичні конфлікти, жорстоку знищувальну збройну боротьбу за владу, заколоти, «Руїну» — братовбивчу громадянську війну 60 — 70-х років XVII cт. Однак у поступальному розвиткові історичного процесу козацтво забезпечило існування українського народу i зробило внесок у розвиток людської цивілізації.

Козацтво своїми історичними коренями виростало із селянства. З появою козацтва понад п’ять століть тому, вже на першому етапі його формування, відбувається заселення й відродження до життя спустошених ханськими ордами українських земель Поднiпров’я. Визначальним фактором появи й зростання козацтва стали масові втечі селян iз українських земель, завойованих сусідніми агресивними державами. На запустілих, але вільних подніпровських просторах українські селяни рятувалися від феодально-кріпосницького гноблення та іноземного панування. Вони могли працювати вільно, без примусу, на власному полі, особисто розпоряджаючись виробленим продуктом, не віддаючи його феодалові. Козаки розривали пута феодального ладу, виходили з-під влади чужоземних держав не за допомогою збройних протистоянь, повстань, а прагнули зайняти землю, де могли б докласти свої працьовиті руки до рільництва, досягнувши цього безкровним шляхом.

Отже, завдяки