В умовах тривожного i небезпечного прикордоння з Диким Полем козацтво набуло напівгосподарського, напіввійськового характеру, воно змушене було поєднувати працю на землі зі збройною боротьбою проти турецько-татарських нападів. Український народ в умовах іноземного панування i без своєї національної держави, намагаючись забезпечити собі існування i розвиток у світі, шукаючи способів захисту, виробляючи форми самооборони та методи активної воєнної протидії збройним силам експансіоністських держав, саме з козацтва створив потужні збройні сили України.

Як відомо, збройнi сили є однією з важливих ознак державности i тому в козацтві — збройних силах українського народу була закладена ідея державности.

Козацтво — збройнi сили України — врятувало українську націю від геноциду з боку Османської імперії та її васала — Кримського ханства. У результаті Визвольної війни 1648— 1657 років під проводом Богдана Хмельницького була повалена на більшості земель України колоніальна влада Польщi, що загрожувала національним та духовним поневоленням українського народу.

Отож козацтво виконало покладену на нього історією місію i врятувало український народ вiд загибелі, що має i всесвітнє значення. Врятування кожного народу нашої планети зберігає етнофонд людства.

Козацтво змушене було воювати. Цього вимагали обставини того часу. Однак війна — це протиприродна форма виживання народу, держави, якоїсь соціальної групи i навіть окремої людини. Війна супроводжується деструкцією, руїною, масовими вбивствами людей, знищенням матеріальних i духовних здобутків кількох поколінь обох воюючих сторін.

Однак козак, будучи хоробрим професійним воїном, водночас залишався хліборобом, займався промислами, був творцем матеріальних i духовних цінностей.

У покозаченій Україні в результаті вільної праці на власній землі розвинулася інтенсивна економіка, висока агрокультура, поширеною формою господарства були козацькі хутори. Культура козацького землеробства позначилась на характері селянського рільництва.

Коли в другій половині XVI — першій половинi XVII ст. запроваджувалися Польщею фiльварки-латифундiї, що утверджувалися на обземеленнi селян i як найжорстокішій нерегулярній панщині, одній з найтяжчих форм феодального визиску, виникло унікальне, тільки Україні притаманне історичне явище, так зване «покозачення». Селяни окремих регіонів України відмовлялися від феодальної та іноземної підлеглості. «Покозачення», по суті, було спробою мирним шляхом визволитися з-під влади Польщi i перейти під юрисдикцію козацтва, одержати право працювати вільно на власній землі.

Українська Гетьманська держава, що склалася в ході Визвольної війни пiд проводом Богдана Хмельницького, дала волю селянам, i вони стали дрібними землевласниками («кріпацтво було скасовано козацькою шаблею»).

В умовах московського панування селянський рух «покозачення» в XVIII ст. трансформувався в рух «шукачів» козацтва, тобто тих, хто домагався вiд царського уряду відновлення козацького статусу.

Запорозька Січ, яка, взагалі, ніколи не знала кріпацтва, у XVIII ст., коли настала відносна стабілізація життя, в останньому періоді свого існування — так звана Нова або Пiдпiльненська Сiч (1734— 1775 роки) — зберігала автономне становище навіть у межах України i залишалася носієм української державности й після ліквідації гетьманства. Пiдпiльненська Сiч мала розвинуту інтенсивну економіку.

Основною формою господарства на Запорожжi був зимівник. Зимівники — давні запорозькі поселення, виникли в першій половині XVI ст. Вони засновувалися козаками на околицях Великого Лугу, в безлюдних тоді українських степах, у небезпечному сусідстві з кочовиками — ногайськими татарами, які безперервно загрожували нападами. У зимівниках поселялися мужні люди, якi змушені були вести господарство у важких умовах i бути завжди готовими до відсічі нападу ворога. Зимiвники, висунуті далеко на південь, відігравали велику роль в освоєнні українських південних земель.

З часом, особливо в Пiдпiльненськiй (Новій) Запорозькій Січі зимівники розширюються у великі садиби з кількома житловими i господарськими будівлями, зокрема будинками власника i господаря-управителя, окремі хати призначалися наймитам. Зимівник був своєрідним хутором i являвся головною формою землеволодіння на Запорожжi. Будучи основою економічної структури Запорозької Сiчi, зимівник у системі її організації став найефективнішою формою господарювання, оскільки відповідав вимогам її демократичного устрою та природним i географічним умовам Запорожжя.

Козаки засновували зимiвники на військовій землі з дозволу Коша — уряду Запорозької Сiчi, але згодом ця земля ставала їх власністю. Тільки власна i наймана праця, без феодального примусу i кріпацтва, застосовувалася у запорозьких зимівниках. Власником хутора-зимiвника міг стати кожен, хто цього бажав. Численні документи свідчать, що той, хто приходив на Січ, мiг рiк-два працювати наймитом у зимiвниках, а потім за бажання сідати на землю, закладати свій власний зимiвник, займатися вільно хліборобством, пасти свої отари i стада.

У XVIII ст. зимівники перетворилися на великі багатогалузеві господарства, де поряд із землеробством розвивалося скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство та інші промисли, а також ремісництво.

Особливо інтенсивно в запорозьких зимiвниках розвивалося скотарство, чому сприяла наявність природних випасів південного українського степу. У зимiвниках культивувалася унікальна українська сіра порода великої рогатої худоби, яка найкраще відповідала вимогам степового господарства. Вона також визначала характер, господарювання на Запорожжi, де був поширений м’ясний та робочий, а не молочний напрям скотарства. Ця сiра порода рогатої худоби була справжнім скарбом українських південних степів i становила важливу частину багатства Запорозької Січі.

Великого розмаху в зимівниках набуло також конярство. У них розводилися численні табуни коней. Петро Калнишевський, кошовий отаман, мав 1775 року 15.880 голів худоби i коней. Під час татарського нападу 1768 року на Запорожжя у полковника Ковпака було захоплено 1627 коней та різної худоби, а в одного рядового козака (ім’я невідоме) — 250 коней та 5.000 голiв худоби.

Господарство зимівників мало товарний характер, було орієнтовано на ринок. Коні, воли, вівці були предметом експорту на ринки Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної