Зимівник запорозьких козаків був першим у Європi господарством, тип якого у наш час називається фермерським.

Важливе місце належало зимівнику i в духовному житті запорозького козацтва. У зимiвниках народжувалися вироби ужиткового мистецтва. Широко відомий петрикiвський розпис, що твориться i в наші дні в селі Петрикiвка Дніпропетровської області, започаткований ще тоді, коли на місці цього села був зимівник останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Молодий дослідник із міста Запорiжжя Олександр Олійник звернув увагу на те, що зимівники накладали відбиток на формування фізичного, психологічного i морального типу запорожців. Хлопцi-пiдлiтки та юнаки, проходячи тут першу школу господарської діяльності, виховувалися в умовах нелегкого, суворого, небезпечного хутірського життя. Дітей вчили, як вижити в екстремальних природних умовах колонізації степу i небезпечного сусідства з ногайськими i татарськими ордами. Таким чином виховувалася притаманна запорожцям винахідливість, кмітливість i водночас розважливість та вміння підкорятися найсуворішій дисципліні, якої вимагали військові умови походу або війни. Сучасники відзначали також традиційну українську гостинність запорожцiв-зимiвчакiв.

Слід також підкреслити, що у запорозьких козаків виявилася притаманна українському селянству ментальність — не тільки зв’язок із землею, а й глибинні взаємовідносини з природою. Мешканці зимівників перебували віч-на-віч з природою i вчилися правильному до неї ставленню. Запорожці відчували себе її синами, користуючись багатствами природи, прагнули ні в якому разі не зменшувати їх. Як свідчать документальні матеріли Архіву Коша Запорозької Січі (XVIII cт.), запорозьким урядом була розроблена система природоохоронних заходів, зокрема упорядкованого i регульованого земле- i лісокористування. Жоден козак, який збирався заснувати власний зимівник, не отримував від Коша дозвіл, доки попередньо не давав письмового зобов’язання дотримуватися сівозміни на полі, зберігати i примножувати навколишній ліс. На кожну вирубку лісу для зимівника або на продаж теж вимагався спеціальний дозвіл Коша. Не дозволялося вирубати найцінніших порід дерев, таких як дуб, липа — медоносне дерево, ясень — з нього вироблялися прилади для возів, а також садових дерев. Заборонялося виловлювати дрібну рибу i бити молоду звірину. Яскравою ілюстрацією для природоохоронних порядків, які встановлювалися на Запорозькій Січі, може бути такий архівний документ.

Кошовий отаман Запорозької Сiчi наказував писарю й осавулу Кодацької паланки 8 грудня 1764 року: «Кошу стало відомо, що учинилося при Днiпрi в острові, званому Монастирським, з відомства вашого обивателі різне дерево вирубали i взагалі спустошили i бувши там плодючі дерева, грушу та яблуко та інше, не боячись мук Божих за викорiнення отого дерева, на загальне добро щороку даючи плід, бездумно вирубали, тому для Вас підтверджуємо, щоби на тому островi надалі дерева не тільки плодового, а й ніякого не рубано i спустошено не було, всім обивателям пiдтверджуємо, щоб на тому островi дерево могло бути для загального добра». З лісу на Монастирському острові був створений заповідник, який мав стратегічне значення. Він захищав від безпосередніх сусідів Запорозької Січі — ногайців, степового. Кочового народу. Вони мали тільки кінноту, ліс перешкоджав їх пересуванню.

Краса різноманітних ландшафтів i пейзажів, близькість до природи, постійне спілкування з нею мешканців зимівників впливало на їхню психологію, на розвиток духовності, формувало поетичність їхньої вдачі, душевну витонченість, палку уяву, схильність до замріяності. Такі особливі здібності запорожців ввійшли складовою частиною в ментальність українського народу.

Iсторiя зимiвникiв не закінчилася із скасуванням Запорозької Січі Катериною II в 1775 році. Вони стають базою запорозьких визвольних змагань у драматичній боротьбі проти політики царського уряду, спрямованої на їх знищення. Цей завершуючий період існування зимiвникiв дослідив історик з міста Запорiжжя Анатолiй Бойко, професор Запорізького університету.

За наказом Г. Потьомкiна, генерал-губернатора Новоросійської та Азовської губерній, генерал Текелi, командувач тих царськими військ, що зруйнували Січ i окупували запорозьку територію, намагався описати зимівники, що було йому дуже нелегко зробити за багатотисячної кількості зимівників, розкиданих на запорозьких землях. Мешканців хотіли записати до пiкiнерських полків i переселити в слободи. Паралельно йшов процес широкої роздачі поміщикам запорозьких земель разом з зимівниками.

Козаки-зимовчаки виступили проти. В зимівниках збиралися ватаги запорожців, розсилалися роз’їзди запорозьких козаків для охорони зимівників від царських вiйськ. Була зроблена спроба, але невдала, відвоювати Сiч. Тоді ж з’явилися i поширювалися в зимiвниках народні пісні i думи про зруйнування Запорозької Січі, в яких Катерина II називалася «клятою, вражою бабою», що «степ добрий, край веселий та й занапастила». Запорожці не хотiли із зимiвникiв переселятися в слободи, відмовлялися записуватися в пікінери.

Однак занадто нерівні були сили. На Запорожжi козакiв залишалося небагато. Значна частина запорозької старшини була заарештована, члени запорозького уряду Кошу — кошовий отаман, військові — писар i суддя — заслані в далекі російські північні монастирi-в’язницi, значна частина запорозького товариства втекла за Дунай i там заснувала Задунайську Січ.

Царські війська застосовували каральні засоби проти колишніх запорожців, які не бажали переселятися. До кінця 70-х років запорозькі землі були розмежовані під державні слободи або віддані поміщикам, якi поспішили iз зимівників