До кiнця XVIII століття боролася Російська імперія із запорозькою господарською спадщиною. 1800 року за царським указом вимагалося зимiвчан — колишнiх запорожцiв — зібрати в одне місце i поселити при трактових дорогах i «отнюдь не называть вольными хуторами, но селениями». Таким чином запорозькі зимівники були остаточно знищені.

Анатолiй Бойко, підсумовуючи, робить висновок, що «історія запорозького зимівника останньої чверті XVIII столiття є продовженням боротьби Запорожжя за свої вольностi..., а знищенням величезної кількості запорозьких зимівників російський уряд сам перетворював Південну Україну в «Дике поле», щоб потім витрачати величезні кошти для її заселення».

До цього слід додати, що знищувалася прогресивна форма ведення господарства, руйнувалася інтенсивна, розвинута економіка, натомість впроваджувалося феодально-кріпосницьке господарство, а заселення запорозьких земель головно здійснювалося кріпаками з Росії та iноземцями-переселенцями.

Розгляд такого історичного феномена як українське козацтво в світлі ідей Сергiя Подолинського i Володимира Вернадського дає підставу говорити про світове значення української агрокультури.

Сергiй Подолинський першим у світі проаналізував конкретні форми i складні процеси взаємозв’язків та взаємодії між людством, суспільством i природою у своєму геніальному творі, опублікованому в 1880 — 1883 роках у різних варіантах i під різними назвами: двічі у французьких i двiчi у німецьких журналах, а також в італійському й московському («Слово»). Російський варіант пiд назвою «Труд человека и его отношение к распределению энергии» має найповніший виклад. Перша публікація у Францiї називається: «Le travaie humain et la conservation de l’energic». Переклад українською з німецької мови зробив Михайло Грушевський i опублікував у Вiднi 1922 року. У 1977 році з російської переклав доктор математичних наук Мирослав Кратко i видав у Києві окремою книжкою. Саме в цьому варіанті найбільше приділено уваги землеробству.

Головною метою свого дослідження Подолинський вважав вивчення стосунків, що існують між людською працею i розподілом сонячної енергії на земній поверхні. Як відомо, сонячна енергія є єдиним джерелом життя на нашій планеті. Тільки рослинність безпосередньо засвоює сонячну енергію («автотрофнiсть»), людина i тварини одержують її у вигляді їжі i кисню від «зеленої живої речовини», як пізніше назвав Вернадський рослинний зелений свiт1/. Рослина має властивість нагромаджувати сонячну енергiю.

1/ Вернадський висунув ідею передбачення, що прийде час, коли людство стане автотрофним i навчиться безпосередньо засвоювати сонячну енергiю. Тоді людина не буде витрачати свою енергiю, прикладати багато праці в пошуках i добуванні їжі. Вона вийде по-справжньому в космос i буде називатися не homo sapiens, a homo avtotrofus. Але це відбудеться в дуже далекому майбутньому).
 

Однак рослини, згниваючи, розсіюють у світовий простір збережену ними сонячну енергiю. З появою тварин на землі частина рослин пішла їм у їжу. тварини в більшій чи меншій мірі перетворюють частину збереженої енергії у вищу форму — в рух, механічну роботу, яка, в свою чергу непродуктивно розсіває в простiр величезну кількість перетворюючої сонячної енергiї, передусім через тепло.

Коли в історії Землі, а точніше (за Вернадським) біосфери, пронизаної життям, рослинний світ ще дуже домінував над тваринами i кiлькiсть збереженої рослинами енергiї була більшою за той обсяг, який споживали тварини, тоді відбувалося нагромадження запасу енергiї в земній корі, наприклад у вигляді пластів кам’яного вугілля.

Надра землi зберігають акумульовану i законсервовану рослинністю сонячну енергію у виглядi вугiлля, нафти, газу (їх у наш час називають енергоносіями). Однак ресурси акумульованої сонячної енергії катастрофічно вичерпуються людством.

Але з появою людини на Землі з’явився фактор, який в змозі не тільки припинити розсіювання сонячної енергії, а й збільшити її загальний енергетичний бюджет на земній поверхні. Це — людська праця, яка є чинником, що бере участь у розподілі енергiї у світовому просторі й на земнiй кулі.

Праця може збільшувати особливу перетворюючу енергію на земнiй поверхнi. Організм людини, як i тварин, одержує сонячну енергiю, збережену в їжi у формі хімічних сполук, споріднених цьому організму, а також вдихаючи кисень, що утворився в результаті хiмiчних реакцій у зеленому світі. Ця енергія переходить у тепло, частина якого в свою чергу перетворюється в механічну роботу. Тепло, що витворюється в організмі, крім зовнішньої механічної роботи, витрачається й на внутрішню: кровообіг, робота серця, підтримання постійної температури тіла тощо. Лише невелика частина тепла нижчої енергії переходить у вищу — механiчну роботу.

Тільки людина може прикладанням своєї праці — приручення свійських тварин, розведення робочої худоби, робота на землі, побудова машин, створення механізмів, конструювання приладів — збільшити кількість механiчної роботи до величезних розмірів. Людська праця не створює речовин, її продуктивність полягає в приєднанні до речовини перетворюючої енергiї, що також не створюється працею. Отже, механічна робота підноситься ще на вищий рід енергiї — творчу працю людини. Таким чином, праця є проявом енергiї людського організму, за допомогою якої він добуває ті кількості енергiї, яких без його втручання не вистачає в природі, до взаємних обмінів органiзму із зовнішньою природою.

Подолiнський так остаточно сформулював поняття праці.

Праця — це таке використання механічної i психічної роботи, накопиченої в організмі, яка має своїм результатом збільшення кількості перетворюючої енергії на земній поверхні. Це збiльшення може відбуватися або прямо, переводячи нові кiлькостi сонячної енергiї у більш перетворюючу форму, або опосередковано, зберігаючи певну кількість уже існуючої на земнiй поверхнi перетворюючої енергiї від розсіювання. Така праця