З другої половини ХIХ століття, після скасування кріпосного права в Російській імперії (реформа 1861 р.), українське селянство з його чорноземами, з традиціями духовного зв’язку із землею i гармонійними взаємовідносинами з природою, з приватним індивідуальним господарством набуло визначних здобутків у землеробській праці. Українські зернові культури (жито, пшениця, ячмінь, овес, кукурудза) складали 2/3 експорту Російської iмперiї. Україну тоді вважали житницею Європи, а її чорноземи, що мали свої особливі унікальні якості, найкращими в світі.

Так думав i російський учений Василь Докучаєв, засновник науки генетичного грунтознавства, творець грунтозахисної системи. Він стверджував, що грунт є природним феноменом, живим організмом, самостійним тілом природи, що має своє походження, свої власні, тільки йому притаманні ознаки. Будучи головою чорноземної комісії, В. Докучаєв вивчав чорноземи Полтавщини. Його учень Володимир Вернадський після закінчення університету розпочав наукову діяльність із дослідження полтавських чорноземів у 1890 — 1891 роках. Пізніше він відзначить грунти як «бiокосне тіло» i напише в 1919 році в Старосiллi під Києвом статтю «Участь живої речовини у створенні грунтів».

Совєтська імперія, КПСС перевершили своїх попердникiв страхітливими злочинами проти української землі та селян, нещадно, безжалісно експлуатуючи їх. Хімізацією, меліорацією отруювали i знесилювали землю. Так звані інтенсивні технології виробництва сільськогосподарської продукції з їх технократичною орієнтацією, антиекологічним напрямком були вкрай небезпечні.

Безмежно розорювався український чорнозем. Брутально порушувався гідрорежим земельних угідь, по-хижацькому вирубувалися ліси біля річок, забруднювалися водойми. З 60-х років ХХ століття в Україні висохло близько трьох тисяч рiчок. Знаменитий український чорнозем масивами перетворювався на мертву породу. На катастрофічне зменшення родючості багатостраждальної української землі діяло також впровадження монокультур, вузька спеціалізація господарств та їх об’єднання, а потім знову розукрупнення.

Найнегативнiшi, найруйнiвнiшi наслідки для землі та ї всієї економіки України мало запровадження колгоспів із їхнім витратним веденням господарства, які не тільки не нагромаджували, а розкрадали сонячну енергію.

За сімдесят рокiв тоталітарного панування Російської комуністичної імперії над українським народом, який зазнав жахливих втрат своїх національних багатств, постійно висіла також загроза руйнації його як етносу, як нації. Головного удару завдали найбільш творчому представництву українського суспільства — селянству та інтелігенції.

Шляхом колективізації в селян був придушений духовний зв’язок iз землею. Було витравлено почуття господаря, ініціативного, працьовитого, відповідального за результат роботи. У колгоспах люди не були зацікавлені в цьому.

Селянську націю насильницьки відірвали від землі, використавши для цього, передусім, індустріалізацію. Мобілізували примусово людей із сіл на фабрики й заводи. Багато селян пішло в пошуках кращої долі подалі вiд рабського існування. Вони люмпенiзувалися в містах i на «будовах комунізму». Урбанізація села, заклик зрівняти його з містом, пізніше — комунiстично-бюрократична вигадка про «неперспективні села» призводили до їхнього занепаду й руйнації.

Багатоаспекті взаємовідносини з природою, співробітництво з нею, екологічні традиції українського селянства були перервані гаслом «підкорення» природи, а також закликом Мiчурiна: «Нам нечего ждать милостей от природы, взять их у неё наша задача». Потворні, антиприродні «перетворення» природи, зокрема штучні «рукотворні» моря, не принесли жодних благ людям, а головне — були залиті великі площі найкращих у світі чорноземів, порушена рівновага в природi.

Українські селяни в масі не сприйняли колгоспів, виявили опір «затягуванню» до них. Сталiн відреагував наказом знищити та вивезти в інші райони на заслання цих найпрацьовитiших людей. У 1932 — 1933 роках був улаштований штучний голодомор серед українського селянства. Совєтська, а по-сутi, як раніш — Російська імперія, повела тотальну війну проти українського селянства. Це був сатанинський злочин. Фізично знищено мільйони тих, хто міг би разом із природою виробити таку кількість продуктів, яка б задовольнила потребу в харчуванні багатьох i багатьох людей. А їх самих знищували саме голодомором. Одвiчна боротьба зла проти добра тут набула апокаліпсичних вимірів.

Надзвичайно складні умови переживаємо й тепер в Україні. Однак слід усвідомити, що в другій половині ХХ століття зазнала остаточного краху світова імперська колоніальна система як така, а в кінці цього столiття розвалилася остання велика iмперiя — СССР. Iмперiя — як лад державного, політичного, соціально-економічного життя — для історії людства є безповоротно пройденим етапом.

Iснує Українська незалежна держава, маємо нарешті нову свою Конституцію, в якій узаконена приватизація землі. Поки відбувається тільки паювання землi, а замість земельних наділів селянам видають папірці. Дотепер загнане в глухий кут фермерство.

Однак, продираючись крізь хащі усіляких перешкод, за шаленого опору різних антиукраїнських сил, все ж просуваємося до ринкової економіки. Треба тiльки наповнити українським змістом нашу незалежну державу. Тільки справжня Українська Національна держава може забезпечити історичний самовияв української нації.

Можна сподіватися, що тоді будуть відроджені у нас, але без жодної канонізації найкращі й найцінніші давні українські хліборобські традиції, духовний зв’язок із землею, гармонійні взаємовідносини з природою. А для цього будуть, нарешті, створені нормальні умови для творчої праці на землі, щоб вона стала корисним прибутковим i почесним заняттям, а приватне індивідуальне володіння — фактором економічної стабільності.