Задум Стадіона виявився вдалим. Українські селяни, принаймні, з ентузіазмом ві-тали цей маніфест і клялися у вірності Габсбургам (хоч зрозуміло, що маніфест ли-шав без відповіді багато запитань). Аби заспокоїти шляхту, віденський уряд оголо-сив про виплату їй компенсації за втрачену робочу силу. (Пізніше він переклав близько двох третин суми цього відшкодування на саме селянство.) До того ж, хоч 70 % оброблюваних земель отримували селяни, а ЗО % — землевласники, основне питання про те, кому належать ліси й пасовиська, що раніше були спільною влас-ністю, лишалося нерозв'язаним. Із часом ці громадські землі перейдуть у воло-діння феодалів, а селяни стануть залежними від них у таких надзвичайно важливих справах, як заготівля дров та випас худоби. Й нарешті, розміри селянських наділів були жалюгідними: понад 70 % із них займали менше 14 акрів, що в кращому випадку ледве дозволяло прогодувати середню сім'ю.

Проте це ще не значить, що скасування панщини мало принесло селянинові. Навпаки, воно розірвало останній формальний зв'язок між ним і паном. Зробивши галицького селянина володарем своєї власної землі, а отже й долі, воно пробудило в ньому не властивий раніше потяг до політики, освіти ба навіть культури. Відтак і на-далі галицький селянин став тим політичним чинником, який не можна було більше ігнорувати.

3.3 Національне питання. Революція 1848 р. дала невеликому прошаркові за-хідноукраїнського суспільства, що переважно складався з представників духо-венства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних установ. Полохливу західноукра-їнську еліту всіляко заохочував і підтримував габсбурзький губернатор Стадіон, який відкрито сприяв українцям протягом усього 1848 р., сподіваючись використати їх на противагу агресивнішим полякам. Тим-то поляки згодом довго звинувачу-ватимуть Габсбургів у «винайденні русинів» (тобто українців), маючи на увазі, що українці, мовляв,— лише побічний продукт австрійських махінацій, а не справж-ня нація. Однак українці, яких тішила така увага з боку уряду й водночас обурю-вало невдоволення поляків, уперше вирішили вийти на політичну арену.

(9 квітня намовлена Стадіоном група грек о-католицьких священиків, пов'язаних із собором Св. Юра у Львові, на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем зверну-лася до імператора з петицією. На відміну від раніше поданої польської петиції, це було несміливе й лояльне звернення. У передмові до нього подавався історичний огляд, в якому підкреслювались осібність українців Східної Галичини, давня слава середньовічного Галицького князівства, його наступне поневолення та пригноблен-ня поляками й той факт, що населення належить до великої руської (української) нації, всі 15 млн. членів якої, з них 2,5 млн. галичан, розмовляють однією мовою.

Петиція містила прохання ввести у школах та адміністративних закладах Східної Галичини українську мову, удоступнити для українців урядові посади й ре-ально зрівняти в правах греко - й римо-католицьке духовенство. Через два тижні, 2 травня 1848 р., у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію. Очолена єпископом Яхимовичем, вона налічувала 66 членів, майже половину яких складали духовенство й студенти-богослови, а другу полови-ну — світська інтелігенція. В наступні кілька тижнів священики, що виступили го-ловними організаторами Головної Руської Ради, заснували по всій Східній Галичині 50 місцевих і ІЗ регіональних її філій. Іншою нечуваною подією став вихід 15 травня першого українського тижневика «Зоря Галицька». Одночасно були налагоджені контакти з українцями Буковини й Закарпаття.

Зростання політичної активності українців у Східній Галичині неухильно вело до загострення українсько-польського антагонізму. Розглядаючи Галичину як наріжний камінь у планах відродження своєї державності, поляки дивилися на появу проавстрійськи настроєного українського руху як на серйозну загрозу. Тому вони зро-били спробу нейтралізувати Головну Руську Раду, утворивши конкуруючу «україн-ську» організацію, настроєну пропольськи. 23 травня у Львові зібралася жменька остаточно полонізованої шляхти та інтелігенції українського походження — на зразок тих, котрі називали себе «русинами польської нації» (gente rytheni паїіопе роїопі), яка проголосила створення Руського Собору. Була також заснована українська газета «Ruskyi Dnevnik», що друкувалася латинською абеткою. Полякам удалося домогтися певного успіху, заманивши на посаду її редактора члена «Русь-кої трійці» Івана Вагилевича. Але це було єдине їхнє досягнення. Існування Руського Собору та його газети, що майже повсюдно викликали до себе ворожість серед укра-їнців, виявилися коротким І ефемерним. Більше того, весь цей епізод погіршив поль-сько-українські стосунки.

3.4 Празький конгрес. Незабаром між поляками та українцями відбулася гостра сутичка. За всієї іронії, вона трапилася саме на Слов'янському конгресі у Празі, на початку червня організованому чехами власне для того, щоб сприяти слов'янській солідарності та узгодити спільні інтереси. Своїх делегатів до Праги послали Головна Руська Рада, Польська Рада Народова та Руський Собор. На велике здивування чехів, між поляками та українцями миттєво розгорілися тривалі дебати про те, хто повинен репрезентувати Галичину і якими мають бути стосунки між їхніми двома народами. Проте найбільш суперечливе питання випливло дещо пізніше, коли укра-їнці висунули вимогу про поділ Галичини на дві окремі адміністрації: польську та українську, що викликало затятий опір поляків.

Оскільки запекле суперництво між поляками та українцями перешкоджало успішній роботі конгресу, втрутилися чехи й допомогли досягти компромісу між двома делегаціями. Якщо українці відмовляться від вимоги про поділ Галичини, то поляки погодяться визнати їх за окрему націю з рівними мовними правами та рівними можливостями, зокрема займати адміністративні посади. Втім цю угоду так і не реалізували, бо за