самовияв мав неоднозначні наслідки. Поза всяким сумнівом, найбільшими досягненнями 1848 р. для українців стали скасування панщини та впровадження конституційного правління. Але ці здо-бутки не належали виключно українцям, оскільки завдяки тимчасовій слабкості габсбурзького режиму аналогічних поступок домоглися й інші народи. Найвидатнішим серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної Руської Ради. З огляду на цілковиту відсутність в українців будь-якого досвіду політичної боротьби успіхи Головної Руської Ради, яка змогла мобілізувати ще вчора пасивних українців на досягнення чітко окреслених цілей, були просто вражаючими. Заснував-ши установи, що систематично сприяли культурному розвиткові, Головна Руська Рада зробила перші кроки до перетворення Галичини на організаційну твердиню українства.
Але 1848 рік висвітлив і недоліки західних українців, найсерйозніший із яких полягав у відсутності дійового проводу. Монополізувавши керівництво, духовен-ство наклало на весь західноукраїнський політичний рух свій незгладимий відбиток. Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики Головної Руської Ради нав'язували українському суспільству позицію цілковитої й безумовної під-тримки династії. Внаслідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на боці абсолютизму проти повсталих поляків і мадярів, які переважно дотримувалися лі-беральних і демократичних поглядів (продовжуючи в той же час перебувати в спілці з дворянами-землевласниками). Відтак через політичну і суспільну консерва-тивність духовенства та через те, що анти австрійські сили ототожнювалися з нена-висними панами, українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбурзької династії. До того ж замість домагатися від уряду більших поступок за свою підтримку, свя-щеники Головної Руської Ради не спромоглися ні на що краще, як покірно сподіва-тися цісарської прихильності. Такий підхід мав розчаровуючі наслідки.
Проте в цілому 1848 рік, без сумніву, знаменував переломний момент в історії західних українців. Він покінчив з їхньою віковою інертністю, бездіяльністю та ізоляцією й поклав початок довгій запеклій боротьбі за національне та соціальне визволення.
Висновок
В усій Європі середини XIX ст. неподільно панував консерватизм, але в жодній державі він не виявлявся з такою очевидністю, як в Австрії та Росії — двох імперіях, де проживали українці. Для них, як і для інших підданих, життя й свідомість підпо-рядковувалися принципам авторитарності, покори, суспільного порядку й традиціо-налізму. На зміни в будь-якій їхній формі дивилися з великою підозрою. Однак нові ідеї, суспільні сили, економічні відносини, що поширювалися Європою, проникали й в австрійські та російські володіння попри енергійні зусилля стримати їх. Із зрос-танням внутрішнього та зовнішнього тиску Габсбурги й Романови розуміли, що старі порядки не можуть лишатися незмінними. Це породжене кризою усвідомлення поклало початок ері великих реформ — спочатку в Австрії, а потім і в Росії, Реформи ці особливо сильно позначилися на українцях, поза як вони належали до най-більш пригноблених підданих обох імперій.
Список використаної літератури.
Волощенко А. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х –на початку 80-х років XIX ст. К., 1974р.
Левицький К.Історія політичної думки галицьких українців. 1814-1914 рр. Львів, 1926 р.
Полонська-Василенко Н. Історія України. Мюнхен 1972 р,
Рудницький І. Між історією і політикою. Нью-Йорк. 1973 р.
Томашівський С. Історія України. Мюнхен. 1948 р.
Холмський І. Історія України. Мюнхен 1949 р.
Ястребов Ф., Гуслистий К. Нариси з історії України. К., 1937 р. Вип.1