Р Е Ф Е Р А Т

на тему:

“Бандера Степан Андрійович – керівник Організації українських націоналістів”

ПЛАН

Юнацькі роки С.А.Бандери.

С.Бандера – керівник референтури пропаганди у крайовій екзекутивні ОУН на західноукраїнських землях.

Роки керівництва.

Життя і діяльність С.Бандери на каторзі.

Степан Бандера народився 1 січня 1909 р. у с. Старий Угринів поблизу Калуша в сім’ї греко-католицького священика. Батько, активний учасник української революції, був обраний депутатом парламенту ЗУНР. Закінчивши у 1927 р. Стрийську українську гімназію, Степан вступив на агрономічний факультет Львівської вищої політехнічної школи. Тоді ж став членом заснованої Є.Коновальцем (керівник ОУН) у 1920 р. Української військової організації (УВО) Вона діяла нелегально як диверсійно-розвідувальна структура з суворою дисципліною і терористичними методами боротьби. З утворенням ОУН С.Бандера увійшов до її складу, не припиняючи членство в УВО (УВО, поступово передавши свої функції ОУН, після 1934 р. перестала існувати).

У 1931 р. Є.Коновелець призначив 22-річного Бандеру керівником референтури пропаганди у крайовій екзекутиві ОУН. В середині 1933 р. він обійняв посаду провідника цієї екзекутиви на західноукраїнських землях, тобто увійшов до вузького кола керівництва ОУН. Блискавичній кар’єрі С.Бандери значною мірою сприяло його вміння добре налагодити як вербувальну, пропагандистську й бойову роботу, так і навчання членів ОУН конспірації, розвідці, зв’язку. Радикальні бойовики, що вели в західноукраїнських землях підпільну боротьбу проти польських окупантів, визнавали владу С.Бандери. С.Бандера вимагав, щоб ОУН створила підпільну армію і боролася з будь-якою силою, котра стане на заваді української державності. Головним ворогом він вважав сталінський режим, під контролем якого на початку 40-х рр. опинилися чи не всі українські землі. Не виключав і можливість боротьби з Німеччиною.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз С. Бандера почав домагатися підтримки збоку нацистського уряду, і наголошуючи на цілком очевидному факті: для оунівців новий ворог Гітлера в особі Сталіна був першим противником. Він знайшов певне розуміння серед керівників військової розвідки на чолі з адміралом В.Канарісом.

Але керівництво нацистської партії не підтримувало український національно-визвольний рух, не вважаючи його серйозним фактором у радянсько-німецькій війні. Це створювало в оунівців ілюзії можливого співробітництва з гітлерівцями, які швидко просувалися в Україні.

Влітку 1934 р. С.Бандера організував замах на польського міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького, засудженого оунівцями до страти за політику полонізації і втихомирення українського населення. Безпосередніх учасників замаху, що потряс Польщу, було схоплено. Тоді провідник крайової екзекутиви здався властям і взяв на себе відповідальність за проведену акцію. На початку 1936 р. у Варшаві відбувся суд над 12 націоналістами – учасниками замаху, який виніс С.Бандері смертний вирок. Однак його у зв’язку з амністією було замінено на довічне ув’язнення. Влітку 1936 р. на другому великому процесі у Львові С.Бандеру, звинуваченого у всіх гріхах ОУН-УВО на західноукраїнських землях, засудили на друге довічне ув’язнення.

Другу світову війну Бандера зустрів у одиночній камері Брестської в’язниці. 13 вересня 1939 р., коли розбіглася тюремна адміністрація, він вийшов на волю, добувся зайнятого вже радянськими військами Львова й почав перебудовувати мережу ОУН відповідно до обставин, що кардинально змінилися.

В 1939 в Амстердамі від вибуху бомби, підкладено чекістами до посилки з Відня, загинув Є.Коновалець. В організації почалася міжфронтаційна боротьба. Пост голови проводу ОУН перебрав полковник А.Мельник. У січні 1940 р. в Рим приїхав С.Бандера, щоб зустрітися з ним. Розбіжності, що виникли між ними, стосувались насамперед до Німеччини. Якщо А.Мельник тісно пов’язував із нею плани розгортання національно-визвольної боротьби, то Бандера волів дистанціюватися від неї, не скотитися до колабораціонізму. Після цього ОУН розкололася на дві окремі ворогуючі структури – ОУН революційна або бандерівська і ОУН мельниківська.

30 червня 1941 р. банківська ОУН проголосила у щойно захопленому німцями Львові утворення Української держави. На чолі уряду було поставлено одного з найближчих соратників Бандери – Я.Стецька. Проте С.Бандеру та його найближче оточення швидко ув’язнили. Гітлер бажав використовувати оунівців як колабораціоністі, але рішуче відкидав найменші ознаки їхньої незалежної поведінки, зокрема, як несанкціоноване Берліном проголошення української державності. Восени 1942 р. бандерівська ОУН взяла курс на створення партизанської армії, що мала боротися як з окупантами, так і з польськими і радянськими партизанами, ат і з польськими й радянськими партизансько-підпільними формуваннями. До цієї партизанської армії було включено збройні формування Бульби і мельниківської ОУН.

Армію назвали УПА. Очолив її один з керівників розформованого німцями “Нахтігалю” – Р.Шухевич. УПА мала широку підтримку з боку західноукраїнського населення.

З ініціативи С.Бандери у липні 1944 р. біля Самбора в Галичині відбулися збори представників різних організацій, за винятком ОУН (м), на яких утворився координаційний воєнно-політичний центр – Українська головна визвольна рада.

С.Бандеру було заарештовано за відмову скасувати Акт відновлення Української держави, проголошений 30 червня 1941 р. Перебував у німецьких тюрмах і концтаборах до грудня 1944. В лютому 1945-го крайова нарада проводу ОУН на українських землях переобрала його провідникам. Цей вибір підтвердила конференція закордонних частин ОУН 1947 р. і Бандера знову став головою проводу всієї організації. Він здійснював загальне керівництво боротьбою ОУН-УПА в Україні, до того часу, поки вона існувала. 15 жовтня 1959 р. С.А.Бандера був убитий у Мюнхені агентом КДБ.

ЛІТЕРАТУРА:

Довідник історії України;

М.Котляр, С.Нальчицький, ст. 286-390.