Підпорядкована Москві комуністична партія цілком контролювала український
радянський уряд, однак вона не могла розпустити чи поглинути його. Надто небез-

печними були прецеденти, що свідчили не на користь такого кроку. В Брест-Литов-
ську більшовицька Росія визнала Центральну Раду та її Генеральний секретаріат
як суверенний уряд незалежної держави. Зайшовши так далеко, щоб аж визнати су-
веренність українського «буржуазного уряду», більшовики навряд чи могли зро-
бити менше для українського радянського уряду. Отже, тепер цей уряд належало
трактувати, принаймні теоретично, так, наче він мав суверенну владу. Відтак аж до
1923 р. радянський уряд України окремо від Радянської Росії підтримував зовнішні
стосунки^ (уклавши 48 власних угод), вів зовнішню торгівлю й навіть почав закладати
підвалини окремої української радянської армії.

Серед українських більшовиків також існували впливові угруповання, що висту-
пали за українську радянську державність. До них уходили в основному боротьбисти
та укапісти, що в 1919 р. відокремилися відповідно від української соціалістичної та
української соціал-демократичної партій і перейшли до більшовиків. Із цих двох
груп найбільш численними і впливовими були боротьбисти на чолі з Олександром
Шумським, Василем Блакитним та Миколою Шинкарем. Будучи за своєю приро-
дою партією народною, вони мали тісніші зв'язки з українським селянством, ніж
більшовики. Після провалу другого радянського уряду на Україні під вінець літа
1919 р. боротьбисти навіть зробили спробу замінити більшовиків на чолі комуністич-
ної революції на Україні. З цією метою вони переіменувалися на Українську кому-
ністичну партію (боротьбисти) й звернулися на початку 1920 р. з проханням прий-
няти їх до Комуністичного Інтернаціоналу як окрему партію. Та коли підпорядко-
ваний Москві Комінтерн відповів відмовою, боротьбисти були змушені саморозпус-
титися. Оскільки більшовики відчували гостру потребу в україномовних активістах,
близько 4 тис. боротьбистів було прийнято в партію 'й декого з них призначено на
високі посади в радянському українському уряді. Цей крок дав змогу національне
свідомим лівим вести всередині радянського режиму змагання за українську дер-
жавність.

Аналогічна історія сталася з кількома тисячами укапістів. Вони також спробу-
вали перехопити у більшовиків «грім та блискавку», наслідуючи їх. Назвавщи себе
Українською комуністичною партією, укапісти намагалися, й теж безуспішно, всту-
пити до Комінтерну. В 1925 р. вони були змушені розпуститися, й деякі з них, вклю-
чаючи таких провідників, як Михайло Ткаченко та Юрій Мазуренко, з тієї ж причини,
що й боротьбисти, тобто щоб впливати на українську політику партії зсередини, при-
єдналися до більшовиків.

На відміну від цього запізнідого поповнення більшовицьких лав із його невизна-
ченою орієнтацією було також кілька старих українських членів партії, які щиро
прагнули перемоги комунізму на Україні. Вони гадали, що найкращим способом до-
сягнення цієї мети була б «українізація» більшовизму, аби зробити його привабливі-
шим для українців. Це насамперед означало, що радянський уряд мав також бути
й українським урядом. Микола Скрипник — близький соратник Леніна й провідна
постать в усіх трьох радянських українських урядах — був найвидатнішим пред-
ставником цієї групи. Нарешті, у збереженні самоврядування України був глибоко
заінтересований ряд більшовиків-неукраїнців, таких, наприклад, як Християн Ра-
ковський—голова українського радянського уряду, який у 1919 р. ставився до
національних прагнень українців із презирством, а в 1922 р. дійшов висновку, що
чим більший авторитет матиме український радянський уряд, тим більше влади
охопить він особисто. Тому Раковський теж став антицентралістом і оборонцем
української автономії.

Згадані погляди та підходи були поширені не лише серед прорадянськи настроє-
них українців, вони також процвітали у новосформованих урядах на Кавказі та в
Середній Азії. Навіть Москва погодилася з тим, що поодинокі військові союзи й пакти
про взаємодопомогу, які формально поєднували радянські республіки (реальною ж

силою, котра тримала їх укупі, були Червона армія й комуністична партія), під час
громадянської війни втратили чинність. Тому в останні місяці 1922 р. партія розпо-
чала велику дискусію в Москві про те, якими мають бути форма і природа постійних
зв'язків між Росією, Україною, Білорусією та закавказькими республіками.

Через тяжку хворобу Ленін брав у цих важливих дебатах обмежену участь. Ця
обставина дала Йосифу Сталіну — комісару в справах національностей і генераль-
ному секретареві партії — можливість відіграти тут ключову роль. Грузин за поход-
женням, Сталін був, проте, відвертим централістом і ворогом усього національного.
При підтримці багатьох російських членів партії він запропонував, щоб неросійські
республіки поглинула одна Російська радянська федеративна соціалістична респуб-
ліка. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм культурну автономію
в межах Російської республіки. Ця пропозиція викликала вибух обурення серед біль-
шовиків-неросіян. Скрипник та інші українці кваліфікували її як погано прихований
російський шовінізм. Увесь Центральний Комітет грузинської більшовицької партії
на зчак протесту подав у відставку. Представник більшовиків Середньої Азії Султан
Галієв звинуватив партію в «червоному імперіалізмі».

Тоді у справу втрутився Ленін. Він розумів: якщо Росія проковтне інші радян-
ські республіки, то вона не лише зруйнує слабеньку підтримку, яку мали в неросій-
ських республіках більшовики, а й створить серед колонізованих^ народів світу неви-
гідне враження про радянську систему. Якщо російський націоналізм і централізм
ставлять під загрозу майбутню світову революцію, то Ленін сам оголосив