З метою продемонструвати добровільність цього союзу, Ленін запропонував
надати кожній республіці право вільного виходу з нього. Ця умова була відображена
в конституції 1924 р. Прерогативи уряду визначалися тепер у такий спосіб: деякі
справи лишалися виключно у царині повноважень республік, інші поділялися між
республіками і союзними міністерствами, а ще інші розв'язувалися союзним урядом.
Так, український радянський уряд на території республіки теоретично мав юрис-
дикцію над сільським господарством, внутрішніми справами, правосуддям, освітою,
охороною здоров'я та соціальним забезпеченням. Із союзним урядом він ді-
лився владою в питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили, фінансів,
інспекції та народного господарства. Зовнішні зносини, армія, флот, транспорт, зов-
нішня торгівля, зв'язок ставилися у виключну компетенцію союзного уряду, що
розміщувався в Москві.

Але за наполяганням Леніна до цього плану робилося вагоме застереження.
Право виходу, що мало першорядне значення як остаточний доказ суверенітету рес-
публіки, дозволялося застосовувати тільки за згодою на це комуністичної партії. Ос-
кільки комуністична партія лишалася організацією високоцентралізованою й пере-
важно російською з центром у Москві, дуже малоймовірним було те, що вона коли-
небудь дасть таку згоду. Таким чином, ленінський план давав можливість створити
федералістську будівлю (або фасад, як це дехто називав), щоб заспокоїти неросіял,
водночас зосередивши повну політичну владу в руках партії у Москві.

Хоч у неросіян, і зокрема українців, були серйозні застереження щодо пропозицій
Леніна, останні були, без сумніву, кращими, ніж ті, що висував Сталін. Тому ЗО
грудня 1922 р. їх ухвалили представники Російської, Білоруської, Закавказької та
Української радянських республік, заснувавши Союз Радянських Соціалістичних
Республік.

Увійшовши до складу Радянського Союзу, Українська республіка стала другою
за розміром його складовою (першою була набагато більша Російська республіка).
Вона охоплювала територію в 450 тис. кв. км і мала населення понад 26 млн. Столи-
цею республіки обрали Харків, що на відміну від Києва не був тісно пов'язаний з ко-

лишніми національними урядами. Спочатку республіку розділили на 12 губерній: у
1925 р. в результаті адміністративної реорганізації було створено 41 округу, а в
1939 р. їх знову реорганізували у 15 областей. Велика частина 5-мільйонного неукра-
їнського населення (так звані національні меншості) проживала в наданих їм
12 адміністративних районах.

Пропонувалися різні пояснення псевдофедералістського устрою СРСР. Деякі
західні вчені доводять, що це слугувало хитрим прикриттям влади, що її відновив
над неросійською периферією російський центр. Інші вважають, що федералістська
будгіва являла собою поступку, на яку мусив піти переможний, але ще слабкий
радянський режим перед зростаючою національною свідомістю неросійських наро-
дів. Радянські автори розглядають федералістську систему своєї країни як успішну
спробу створити нову й кращу структуру, в межах якої могли б гармонійно співісну-
вати й вільно розвиватися різні народи.

Але структура СРСР не давала змоги різним народам влаштовувати на власний
розсуд свої справи. Остаточні рішення, що стосувалися України, й надалі ухвалю-
валися в Москві, а не в Харкові. Крім того, з українцями взагалі ніхто не радився
щодо самого створення союзу. По суті, форму майбутніх взаємин між Україною та
Росією вирішила невелика партія, що складалася переважно з росіян.

Проте неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій зали-
шив українців та інші неросійські народи з порожніми руками. За царів українська
мова, культура, національна самобутність жорстоко переслідувалися. Не мали чіт-
кого визначення кордони України, а саму країну називали такими невиразними по-
няттями, як «Юго-Запад» чи «Малороссия». За радянської же влади Українська Ра-
дянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і тери-
торіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином,
українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали
їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Геть-
манщини XVIII ст.