Отже, політичні шляхи М. Хрущова і Л. Кагановича перетнулися знов. У 20-ті – 40-ві рр. їхні стосунки були дружні. Однак цього разу голод в Україні сприяв зміні у їхніх взаєминах. «Хрущов, – згадував Каганович, – за моїм враженням, сприйняв рішення ЦК про звільнення його від обов’язків першого секретаря ЦК КП(б)У з образою».

У повоєнний час М. Хрущов жорстко спрямовував боротьбу проти УПА і націоналістичного підпілля у Західній Україні. Кілька разів він визначав «остаточні терміни» знищення націоналістичного підпілля, стимулював провокаційну діяльність спецгруп МДБ-НКДБ. У своєму виступі у Львові 14 лютого 1946 р. на нараді секретарів обкомів КП(б)У, начальників обласних управлінь НКВС, НКДБ, командувачів військовими округами М. Хрущов наголошував на максимально повному використанні військової сили в Західній Україні, за допомогою яких пропонував «у кожному селі створити своє опертя».

Так воно, зрештою, і сталося: військова сила, помножена силою репресивно-каральних органів, стала вирішальним фактором «упокорення» Західної України, ліквідації опору ОУН–УПА. Блокада й прочісування величезних територій, арешти й депортації, розстріли й провокації, коли спецзагони держбезпеки, замасковані під УПА, чинили свавілля, – ось лише деякі «штрихи до портрета» повоєнної дійсності на західноукраїнських землях. За офіційними даними, тут у 1944–53 рр. було заарештовано майже 104 тис. осіб «бандитів, учасників ОУН, а також бандпособного елементу». Під них легко підводилися всі запідозрені у зв’язках з ОУН–УПА. За цей же час було виселено (за винятком Закарпатської області) майже 66 тис. сімей (203662 осіб). У 1945– 53 рр. за різного роду «антирадянські політичні злочини» в Україні було заарештовано 43379 осіб віком до 25 років, із них у західних областях України – 36 340 осіб.

М. Хрущову довелося брати участь і в знищенні УГКЦ. У березні 1945 р. з’явилася схвалена особисто Й. Сталіним інструкція з її ліквідації. Важлива роль у цьому відводилась Російській православній церкві. Невдовзі розгорнулась пропагандистська робота щодо дискредитації УГКЦ як «слуги Ватикану», «ворога народу», знаряддя «українського буржуазного націоналізму». Широко використовувались і обвинувачення у співпраці УГКЦ з нацистами. При цьому замовчувався, скажімо, той факт, що А. Шептицький, ризикуючи власним життям, під час нацистської окупації рятував євреїв. Потому розпочалися репресії і вже в квітні 1945 р. всі наявні в тодішньому СРСР найвищого рангу священнослужителі УГКЦ були заарештовані. У травні 1945 р. під контролем органів безпеки було сформовано «ініціативну групу», яка агітувала за розрив унії з Римом і виправдовувала репресивні акції проти УГКЦ. Головою цієї групи був Г. Костельник, який мав великий вплив на греко-католиків. 8–10 березня 1946 р. відбувся контрольований НКДБ Львівський собор – з’їзд представників УГКЦ, на якому було ухвалено (за це голосували 216 делегатів священиків і 19 представників мирян) скасувати Берестейську унію 1596 р., возз’єднавши галицьку церкву з російською православною.

М. Хрущов спрямовував проведення в УРСР політико-ідеологічних кампаній проти «українського націоналізму» і «безрідного космополітизму». У лютому 1948 р. ініціював прийняття ВР СРСР антигуманного закритого указу «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя».

У грудні 1949 р. М. Хрущов вернувся до Москви. До березня 1953 р. він – секретар ЦК і перший секретар Московського обкому партії. Від березня 1953 р. – секретар, з вересня 1953 р. – перший секретар ЦК КПРС. М. Хрущов здобув цю посаду у жорстокій боротьбі з Л. Берією, якого було політично затавровано на липневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС і швидко знищено.

Водночас з лінією на десталінізацію М. Хрущов стимулював появу постанови ЦК КПРС від 30 червня 1953 р. «Про подолання культу особи та його наслідків», яка повинна була нейтралізувати руйнівний ефект його «закритої доповіді» на ХХ з’їзді КПРС. У СРСР переслідували тих, хто вимагав послідовності у викритті злочинів режиму. Розпочалися антицерковна кампанія, цькування літераторів, спроби у брутальний спосіб «повчати» творчу інтелігенцію. З його відома були придушені табірні повстання проти жорстких умов ув’язнення у 1953–54 рр., у яких брали участь політв’язні, колишні військові. Відбувся розстріл незадоволеного умовами життя мирного населення у Новочеркаську (1962 р.). Жорстокими методами утримувалася єдність «соціалістичного табору» (придушення угорської революції 1956 р. тощо).

М. Хрущов був ініціатором освоєння цілинних земель, перебудови управління промисловістю й сільським господарством (поділ парторганізацій на сільські й промислові), обмеження деяких привілеїв номенклатури. Однак його починання або не мали успіху і викликали невдоволення (наприклад, примусові посіви кукурудзи у несприятливих для цього регіонах), або з самого початку несли в собі непослідовність і навіть елементи реформаторського авантюризму. Під його тиском ХХII з’їзд КПРС (1961 р.) прийняв Програму партії, яка проголосила утопічну ідею побудови комунізму в СРСР за 20 років. Поступово почав складатися потворний культ самого М. Хрущова, який з березня 1958 р. за сумісництвом очолював РМ СРСР. Використовуючи непослідовність у його діях, а також зважаючи на невдоволення населення, оточення почало планомірну роботу щодо усунення М. Хрущова від влади.

Це сталося на жовтневому (1964 р.) Пленумі ЦК КПРС. Після цього і до кінця життя М. Хрущов фактично був ізольований на дачі під Москвою. Помер 11 вересня 1971 р.

14 жовтня 1964 року на пленумі ЦК КПРС його учасники одноголосно увільнили Микиту Сергійовича Хрущова від обов’язків Першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів Союзу РСР. Але це була тільки формальність, завершення справжнього двірцевого перевороту.

Натхненниками і