організаторами державно-партійної змови проти Хрущова були члени Президії ЦК КПРС Леонід Брежнєв і Микола Підгорний. Третьою дійовою особою став перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест. Він вів своєрідний щоденник заколоту. Вперше Шелест дізнався від Брежнєва про намір “скинути Микиту” 3 липня 1964 року. Поступово у змову втягувалися все нові і нові партійні і державні діячі, члени ЦК КПРС. Міністр оборони Родіон Малиновський і його перший заступник Андрій Гречко заявили про невтручання армії у внутріполітичні справи країни. Натомість голова КДБ Володимир Семичастний став безпосереднім учасником цієї змови. Забігаючи наперед, зазначимо, що Брежнєв, прийшовши до влади, згодом усунув від керівних посад кількох найактивніших учасників “жовтневого перевороту”, зокрема Шелеста і Семичастного...
Звинувачення проти Хрущова зводилися до його волюнтаризму, невиправданого реформаторства, культу особи, грубого поводження з кадрами. І загальна ситуація в країні складалася не на користь Микити Сергійовича. Люди були злі на Микиту. Від “Москви до самих до околиць” країну засівали кукурудзою. До “королеви полів” долучився “цар-горох”. Почалися перебої з хлібом, і він був наполовину з горохом. Білий хліб і булочки стали делікатесом. Їх видавали поштучно лише хворим людям...
Після пленуму вже у статусі пенсіонера Хрущов промовив крізь сльози: “Якщо мене змогли зняти без кровопролиття, значить я жив і працював недаремно...” Всі розуміли, що він хотів цим сказати. Тирана Сталіна дехто і після смерті боявся.
Хрущова спровадили на пенсію у 70 років. Ще сім років, до своєї смерті у 1971 році, він, невиїзний, провів у своєрідному засланні, на своїй підмосковній дачі. Там Микита Сергійович надиктовував свої мемуари. Партійна верхівка дуже не хотіла появи цих спогадів. На засіданні парткомісії хтось кинув репліку: “Ви ж самі заразилися від Сталіна...” На це Хрущов відповів: “Я від Сталіна заразився, але я від Сталіна зцілився... На відміну від вас...”
На пенсії він мав досить часу, щоб читати і критично оглядати своє життя. Мабуть, найбільше його мучила совість за цькування тих письменників, художників, композиторів, творчість яких не вкладалася у звичні рамки соціалістичного реалізму. Нагадаємо, що саме Хрущов дав добро на друкування твору Солженіцина “Один день Івана Денисовича”. Інша доля спіткала роман Бориса Пастернака “Доктор Живаго”. Хрущов у своїх мемуарах зізнався, що не читав цього роману. Поклався на довідку Суслова. Але і Суслов його не читав... Прочитавши вже на пенсії “Доктора Живаго”, Хрущов скаже: “Нічого антирадянського, треба було друкувати...”
В останні роки свого життя Хрущов від щирого серця просив пробачення у багатьох відомих письменників і художників, яких він свого часу образив. І насамперед у скульптора Ернста Нєізвєстного. За іронією долі саме він став автором надгробного пам’ятника на могилі Хрущова. Одна половина пам’ятника білого кольору, інша - чорного. Такою була ця суперечлива постать історії...
Список використаної літератури
О.І.Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф.Котляр та ін.; під ред. В.А.Смолія, Історія України: нове бачення - К., Альтернатива, 1997 – 424с.
O. Субтельний: Історія України, переклад з англ. Ю.Шевчука під ред. Ю.Г.Медюка – Київ, Либідь, 1991.
Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 568с. (Гаудеамус).
Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616с.
