Державне право дозволяло убивати свого підданого. Пани обкладали селян тяжкими податками, здавали десяту частину від своїх доходів, за муку – сухомельщину, за воли – рогате, за поли – очкове, за рибу – ставщину, за попас – спасне, за жолуді – жолудяне і т. д. Трапилась у пана якась радість – хлопові горе, бо треба давати вітане, їде пан Богу молитися, чи на сойм, чи просто до сусіди в гості – хлоп повинен давати виправу. Приїхав чужий пан до села – ставить своїх гайдуків по хлопських хатах, і та гайдучня виробляє що хоче. Великому пану було тяжко побирати всі ті данини з хлопа - і він ставив за себе свого посередника. Пан їхав собі до Варшави, за границю, пишатись перед чужоземцями своїми багатствами, а село, десяток сіл, ключ цілий віддавав в аренду меншому шляхтичеві. Цей менший видушував з селян стільки, щоб заплатити великому та щей й собі щоб зосталося, а сам ще дрібнішими частками віддавав посесію жидові. Жид був прибулець, тіло чужорідне на народному організмі; він не був зацікавлений в добробуті хлопа навіть стільки, як пан, для котрого все ж хлоп був інвентарем: чим більше хлопів тим більше багатства. І тому легко собі уявити, що жидівській спекуляції не було ні границь, ні міри. Тут уже ніхто не залишався без поборів, в саму душу чоловіка забирався орендатор і накладав податок на найсвятіші почуття. Родилося у християнина дитя – не можна було хрестити, доки не заплатиш жидові дудка; треба молодим вінчатись – плати поємщину; паску святи – плати, щоб жид церкву відімкнув.

Були старости королівські на Україні, вони ніби повинні були стежити за правдою, не давати сильному душити слабшого. А старости не звертали уваги на хлопські скарги. Як староста міг чинити правду, коли він сам кожний день, кожним своїм вчинком робив безправ’я? Чи можна було надіятись знайти чесний суд у старости, котрий посилає, наприклад, своїх слуг скидати з мосту проїжджих купців, а все їх добро забрати до замку. Або, як наприклад, в 1640 році Брацлавський воєвода перейняв на дорозі грецьких, отже, навіть чужоземних, купців, забрав їх товари і гроші, а їх посадив в тюрму. Та, зрештою, і староста сам дуже рідко жив у своєму старостві, найчастіше віддавав свій округ, в оренду – жидові. Котрий голосно називався тоді «підстаростою».

А жовніри військо королівське! Коли для пана свавільний жовнір був пострахом, карою Божою, то чим же він був для беззахисного панського хлопа? „На війну йдуть жовніри - обдирають бідних селян; з війни йдуть – теж роблять. Одна хоругов прийде до села – грабує його; за нею друга, третя – і немає такого села, де не перебувало тридцять – сорок хоругв. Люди плачуть, кричать, тікають”, - це говорили поляки. В поемі „Satyr Podgorski” автор говорить: „Ви так висмоктуєте своїх підданих, що ледве при душі їх оставляєте. Чините їм всякі кривди, кажете їм робити не тільки в панські дні, але й в ті , які належать їм по праву. Навіть у великі їх свята кажете їм робити. Берете їх жінок, дочок собі на потіху, наказуєте в корчмі пити панську горілку, а коли хто не хоче – змушуєте платити кару...” Хлопам не дозволялося гнати горілку, то міг робити лише пан. Пан гнав скільки продуктів вистачало, тай примушував селян купувати горілку. А другий автор (Старосольский) , порівнюючи життя українського народу під польським пануванням з тяжкою турецькою неволею писав: „Азіатські деспоти в усе своє життя не замучать тільки людей, скільки замучать їх що року в свобод ній Речі Посполитій”.

А коли ще прийшла церковна унія, яка в ті часи була не стільки релігійною, скільки політичною. Вони силою почали відбирати у православних церкви і віддавати їх уніатам; не дозволяли православним ховати мерців за своїм обрядом, забороняли православним священикам переходити місто зі священними дарами до хворого або вмираючого, забороняли дзвонити у православних церквах, а натовпи католиків загітовані ксьондзами, вривались до храму під час служіння та били й убивали людей. В Луцьку в 1634 році католики ринули на православний монастир, побили й покалічили ченців, вчителів, учнів, пограбували касу й усе церковне добро понищили, розігнали убогих і калік, що жили при монастирі, і ще величались, що зробили богоугодне діло; а у Києві відібрали у православних найдорожчі святині – святу Софію, Видубецький монастир, а Михайлівську кинули щурам і совам на