Дізнавшись про розгром під Жовтими Водами, Потоцький, що поспішав на допомогу Шемберку, повернув від Чигирина назад. Однак Хмельницький, легко заволодівши рідним містом, незабаром наздогнав його біля Корсуня. Потоцький вирішив без бою непомітно відійти до Богуслава, та Хмельницький розгадав його плани й улаштував на шляху поляків засідку. Вранці війська Потоцького, що розтяглися в оточеній лісом балці в урочищі Горіхова Діброва, були атаковані й розбиті. У полон потрапили гетьмани Потоцький і Калиновський. Розвиваючи наступ, запорожці в найближчі дні оволоділи добре укріпленою Білою Церквою, відрізавши від Польщі всю Середню Наддніпрянщину з Лівобережжям – володіннями затятого католика й непримиренного ворога козаків князя Єремії Вишневецького, предок якого, легендарний Байда, за іронією долі був засновником першої Запорізької Січі.

По всій Україні розгоралося полум’я козацько-селянських повстань. Поляки масово бігли до укріплених замків Волині й Поділля. Православний воєвода Київський Адам Кисіль, не сподіваючись утриматися у місті, покинув свій замок і відступив з гарнізоном на захід. Вишневецький зі своїми силами рушив на Волинь в обхід Києва, через Чернігів і Гомель.

Слава про Хмельницького як народного визволителя розлетілась по всіх кутках України, й до нього потяглися численні загони селян та міщан, погано озброєні, без баєвого досвіду, але готові боротися за волю. У сьому цьому хаосі слід було негайно розібратися, призначити командирів, забезпечити новоприбулих зброєю, амуніцією. Швидко змінювалися й завдання боротьби. Повстання запорожців, що переслідували свої станові інтереси і прагнули викорінити унію, тепер переростало у всенародну визвольну війну. Повсюди запроваджувалося народне самоврядування, ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння, скасовувалося кріпацтво. Первісні вимоги щодо розширення козацького реєстру втрачали актуальність. Козаками проголошували себе десятки тисяч людей. Із Наддніпрянщини повстання ширилося на захід. На Поділлі успішно діяли загони полковника Івана Богуна. 16 – 18 липня полковник Максим Кривоніс розбив на Волині під Сторокостянтиновом князя Вишневецького, який зібрав рештки польських сил в Україні для військового реваншу. До середини літа 1648 року Україна від рубежів татарських і московських володінь до Поділля й Волині перетворилася на Козацьку республіку, яка готова була продовжувати боротьбу.

У ході запеклої боротьби не обходилося без кривавих ексцесів і загибелі тисяч безневинних людей. Повсталі козаки й селяни били польських поміщиків і військових, управителів маєтків, орендарів і дрібних крамарів-перекупників. У свою чергу загони шляхти спалювали українські села, хутори, катували козаків і селян. Звірства чинилися з обох боків. Але, на відміну від Вишневецького, що закликав до масових мордувань і страт народу, Б. Хмельницький ніколи не віддавав наказів розправлятися з мирним населенням.

Розгром польських військ у травні – червні 1648 року не означав закінчення війни. Запорізький гетьман, перетворивши Чигирин на столицю Козацької держави, готувався до продовження бойових дій. Було доукомплектовано й реорганізовано шість старих реєстрових полків: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський та Переяславський. Кожен із яких тепер налічував до 4-х тисяч бійців. За їхнім зразком на Лівобережжі та Правобережжі формувалися Прилуцький, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Київський, Уманський, Вінницький та інші полки.

У Польщі спішно формували нову армію. Очолив її Заславський, острог і Конєцпольський, котрих український гетьман, добре знаючи кожного, влучно схарактеризував як „перина, латина й дитина”, натякаючи на зманіженість першого, книжність другого й відсутність життєвого досвіду у третього. До них приєдналися розбиті М. Кривоносом війська Є. Вишневецького.

Аби не допустити поляків на звільнені території України, Б. Хмельницький з основним військом у серпні 1648 року рушив їм назустріч, з’єднавшись на Поділлі з повстанцями Кривоноса. Назустріч їм зі Львова виступила польська армія. 6 вересня поляки підступили до Староконстянтинова, де їх зустріла вогнем козацька застава. Однак уночі козаки зненацька для ворога пішли з міста. Поляки прийняли це як свідчення паніки, але це був обманний маневр. Польські війська, втративши пильність, вклинилися у заздалегідь підготовленні Хмельницьким позиції під Пилявцями. Сили поляків складалися з 32 тисяч шляхетського ополчення, 8 тисяч німецьких найманців і кількох десятків тисяч приведених шляхтою слуг-ополченців. Їм протистояло 80-тисячне козацько-селянське військо, у якому бойовий досвід мала навряд чи його третина, а також татарський загін із 800 осіб. Після зайняття Староконстянтинова польські командири почали суперечки з приводу подальших дій. Заславський вичікував, тоді як молоді офіцери вимагали рішучого наступу. Бій почався 11 вересня зі спроби воєводи Тишкевича, яка не була погоджена з вищим командуванням, захопити греблю на річці Ікві. Незабаром баталії розгорнулись на широкому просторі. Супротивник наступав безладно, й українським полкам вдалося, утримуючи основні позиції, виснажити його у дводенних боях, а 13 вересня, дочекавшись підходу чотиритисячної татарської орди, успішно контратакували. Стихійний відступ, що почався у ніч на 14 вересня, переріс у панічну втечу.

Після битви під Пилявцями від „кварцяного” шляхетського війська нічого не залишилося. Дорога на захід була відкрита. Поділля цілком звільнене, полум’я повстання перекинулося на Волинь і Галичину. Щоб не гаяти час на захоплення замків, Хмельницький залишив навколо них облогові загони з мало маневрених селянських ополченців, а сам із основною масою козаків рухався на захід. 26 вересня його армія оточила добре укріплений Львів. Поляки сподівалися протриматися