Усі були не вдоволені Зборівським миром. Радикально налаштована частина старшини чекала від Богдана Хмельницького продовження визвольної війни. Розуміючи її неминучість і з ще більшою недовірою ставлячись до кримського хана, гетьман активізував дипломатичну діяльність, розвиваючи відносини з царем Олексієм Михайловичем та Юрієм Ракоці, угорським князем Трансільванії. При цьому він зміцнював адміністрацію своєї держави і зв’язки з православним духівництвом. Чигирин, що став столицею козацької України, розбудувався й міцнів. Тут Хмельницький приймав московських, трансільванських, венеціанських, кримських, турецьких, а згодом – польських, шведських і німецьких послів.

Московський цар виявив прихильність до гетьманської України, але реально допомогти не квапився. Султан же обіцяв збройну підтримку Туреччини у випадку поновлення війни з поляками. За таких умов улітку 1650 року у Б. Хмельницького вималювався план створення широкої анти польської коаліції у складі України, Криму, Молдавії, Валахії і Трансільванії. Для здійснення цього задуму гетьман уже в серпні виступив у похід на Молдавію, господар якої, Василь Лупул, дотримувався польської орієнтації. Козаки відразу взяли молдавську столицю Ясси, після чого Лупул, прийнявши умови Б. Хмельницького, також приєднався до антипольської коаліції.

У 1650 році український гетьман установив дружні стосунки зі Швецією, що була тоді головним суперником Речі Посполитої в Балтійському басейні. При підтримці Туреччини, при доброзичливому нейтралітеті Московського царства та нездатності впливати на хід подій розореної Тридцятилітньою війною Німеччини це фактично означало дипломатичну ізоляцію Польщі.

У ці роки драматично склалося особисте життя гетьмана, про що існують дуже суперечливі свідчення. Після звільнення від поляків Наддніпрянщини Богдан Хмельницький знову зійшовся з викраденою в нього 1647 року Чаплинським коханкою Мотрею, яку змусили обвінчатися в католицькому обряді з найлютішим ворогом Богдана. За санкцією патріарха Єрусалимського Паїсія, що був саме у Києві, а Чаплинська – у Чигирині. На жаль, згоди між ними не було. Нова дружина підтримувала нові зв’язки з польським табором і була під сильним впливом єзуїтів. Зі спадкоємцем Богдана, Тимошем, у неї склалися відверто ворожі стосунки. Схоже, ця „степова Єлена”, як іноді її називали, крім вроди й спокусливості, іншими чеснотами не відзначалася. За тривалої відсутності гетьмана у Суботові вона зі своєю матір’ю розтринькувала його майно 1651 року після якоїсь незрозумілої історії Тихіш, людина крутої вдачі, за відсутності Богдана наказав стратити її. Проте його стосунки з батьком не погіршилися. Ймовірно, гетьман безпосередньо або ж натяком сам дав таку вказівку. Ходили чутки, що Мотря, намовлена єзуїтами, намагалася отруїти Богдана.

Невдовзі гетьман одружився втретє. Обраницею стала Ганна, сестра його соратника, ніжинського полковника Івана Золотаренка, на той час удовиця. Розважлива, хазяйновита жінка користувалась в оточенні Хмельницького всезагальною повагою. Вона чим могла допомагала чоловікові навіть у державних справах.

Та повернімося до військово-політичних подій. З другої половини1649 року миру з поляками загалом не було дотримувано, хоча умови Зборівського миру порушували обидві сторони: вигнана з України шляхта не могла відновити свої права на землю й селян. У свою чергу сейм, чого й слід було чекати, відмовився ліквідувати Берестейську унію. Сторони готувалися до війни, що стала неминучою після смерті у серпні1650року канцлера Єжи Оссолінського, який стримував варшавських „яструбів”. У польському таборі гору взяла „партія війни”, і в січні 1651 року Ян Казимир віддав наказ наступати на Україну.

Хмельницький, розуміючи неминучість нової війни з Річчю Посполитою, доклав енергійних дипломатичних зусиль, щоб схилити Олексія Михайловича розпочати війну з Польщею. Зовнішньополітичне розташування сил сприяло Хмельницькому, котрий ретельно готувався до нової кампанії.

У березні 1651 року гетьман зібрав основні сили під Білою Церквою і, як тільки просохли дороги, рушив на Волинь. На Поділлі вже кипіли запеклі бої. У березні 1651 року Іван Богун одержав над поляками велику перемогу під Вінницею, а у травні його сили з’єдналися з основною армією Хмельницького та загонами кримського хана Іслам-Гірея, що приєднався до нього .

Супротивники зійшлися під Берестечком, де 18 червня почалася битва. Спершу в атаку кинулася легка кіннота. Незабаром поляки ввели в дію важку кавалерію, пославши за нею піхоту, але козакам вдалося відрізати значну її частину від головних сил і знищити. Поляки відступили. До рук переможців потрапило 27 ворожих прапорів. Бої меншої інтенсивності тривали ще два дні. Але, незважаючи на успіхи, дії козаків дедалі більше зв’язувала двозначна поведінка хана, що відмовився вводити в бій свої сили. Причиною цих викрутасів були його таємні переговори з поляками. Отримавши велику суму, Іслам-Гірей 20 червня зненацька почав відступ. Хмельницький поїхав навздогін, щоб повернути хана, але той полонив його й повіз із собою. Звільнитися йому вдалося тільки через три дні, впродовж яких поляки зайняли кинуті татарами позиції і півколом обігнули козацькі полки, притиснувши їх до болота.

Порятунок в цій, здавалось б, безнадійній ситуації знайшов Іван Богун, що перебрав на себе командування. Він організував оборону силами однієї частини армії, тоді, як іншу, менш навчену, перекинув на спорудження переправ через болото й річку Пляшівку. Завдяки мужності козаків і таланту прославленого полковника основним силам пощастило вийти з оточення, хоча довелося покинути артилерію та обози. Тоді литовський гетьман Я. Радзивілл прорвав козацьку оборону біля Прип’яті й після завзятих боїв 25 липня захопив Київ.

Вирвавшись із татарського полону, Б. Хмельницький в укріпленому таборі під Білою Церквою спішно збирав нові сили. У вересні 1651 року, не покладаючись на підтримку