посли, що прибули до Чигирина у грудні 1653 року. Б. Хмельницький негайно відповів цареві листом, у якому від імені Війська Запорізького і всієї України підтверджував готовність перейти в підданство до царя. Тоді велике царське посольство на чолі з боярином Василем Батуріним уже перетнуло український кордон і 31 грудня 1653 року прибуло до Переяслава. 6 січня 1654 року сюди приїхали Б. Хмельницький, більшість українських полковників, представники козацької старшини і православного духівництва, численна шляхта й міщани, зокрема київські. Таким чином, презентовані були всі верстви православної України.
8 січня 1654 року відбулася Переяславська Рада. Відкриваючи її, Б. Хмельницький у своїй промові обґрунтував доцільність об’єднання України з єдиновірною Московською державою, яке гарантувало б остаточне звільнення від влади поляків і захист від татарсько-турецької загрози.
Українська сторона присягаючи на вірність цареві, розраховувала, що московські посли від імені свого самодержця теж принесуть клятву на вірність спілці. Та Бутурлін заявив, що таких клятв цар ніколи не давав, і він як посол не уповноважений цього робити. Це викликало зніяковіння Б. Хмельницького і його оточення – адже польські посли, та й самі королі Речі Посполитої, клятви на вірність договорам приносили. Однак у цій ситуації відступати було нікуди, і договірні сторони зійшлися на тому, що конкретніше права й обов’язки їхні будуть визначені в ході подальших переговорів.
За Переяславською угодою Україна зберігала свою територіально-адміністративну автономію й козацько-германське самоврядування з традиційними правами всіх її верств. Козацький реєстр визначався в 60 тисяч. Селяни, раніше підвладні польській шляхті, одержували особисту свободу й землю. За містами визнавалися всі колишні права. Православна церква займала панівне становище. На випадок війни українські козаки мали виступати на допомогу цареві, а той обіцяв захищати Україну від зовнішніх ворогів. Під цим приводом у ряд міст, зокрема, й у Київ, передбачалося введення московських гарнізонів. Гетьманський уряд збе6рігав за собою право ведення зовнішніх зносин, але у випадку переговорів і угод із польською і турецько-татарською сторонами мав діяти з відома і згоди царських представників.
Богдан Хмельницький узявся до важливих справ щодо реалізації „Березневих статей 1654 року” – договірних умов між гетьманською адміністрацією та царським урядом. У цей період помітно зміцнилися відносини України й Росії, йшов інтенсивний обмін посольствами, координувалися зовнішньополітичні акції. Найближчим часом планувався спільний широкомасштабний наступ углиб польсько-литовської держави. Московське військо рушало на Смоленськ, а потім через Полоцьк до Вільна, козацькі полки на чолі з Б. Хмельницьким розгортали наступ у напрямку Галичини й Волині. Відтак поляки, улестивши хана щедрими дарунками, вступили в союз із Кримом. Річ Посполита опинилась у вельми критичному становищі, коли шведське посольство, прибувши до Чигирина, уклало з Хмельницьким давно обговорювану згоду проти Польщі. До цього союзу приєднався і трансильванський князь Ю. Ракоці.
Підняте на початку 1648 року повстання через шість років мало характер війни, в яку було втягнуто всі найбільші держави Східної, Центральної і Північної Європи. Восени 1654 року царські війська взяли Смоленськ. Поділля було сплюндроване польсько-татарськими військами, але навесні 1655 року козакам Івана Богуна знову вдалося його звільнити. Улітку того ж року запорізькі й донські козаки спустошили Крим, а об’єднані московсько-козацькі війська захопили всю територію Великого князівства Литовського, взявши Вільно, Ковно і Гродно.
8 липня 1655 року в Померанії висадилися шведські війська. 29 серпня вони вже були у Варшаві. У ці ж місяці Б. Хмельницький оточив неприступну фортецю Кам’янець і разом із московськими військами розбив поляків під Городком. Це дало можливість протягом вересня – жовтня очистити від польських військ усю Галичину й майже місяць утримувати в облозі Львів. Більше не сподіваючись на успіх, король Ян Казимир утік до Німеччини. Здавалось б, Польща була повалена. Та стратегічна помилка уряду Олексія Михайловича зненацька її врятувала. Цар, побоюючись посилення Швеції, без узгодження з Б. Хмельницьким наприкінці 1655 року припинив бойові дії проти поляків, які, позбувшись короля, обіцяли йому обрання на престол у разі, якщо він розгорне свою армію проти шведських військ. Гетьман, дізнавшись про це, листовно переконував царя в підступності поляків. Проте у травні 1656 року російська сторона почала бойові дії проти шведів у Прибалтиці.
До літа 1656 року склалося парадоксальна ситуація. Переяславської угоди, згідно з якою Б. Хмельницький міг самостійно домовлятися з усіма державами, крім Польщі, Туреччини та Криму, ніхто не скасовував. Не порушуючи її, український гетьман спільно зі шведським королем Карлом Густавом і трансільванським князем Ю. Ракоці успішно воював проти решток військ Речі Посполитої у Прикарпатті. Водночас московські воєводи спільно з польськими загонами діяли проти шведів у Прибалтиці, а запорозькі й донські козаки разом боролися з татарсько0турецькими силами під Азовом.
У такій заплутаній ситуації в середовищі козацької старшини зростало невдоволення промосковською орієнтацією гетьмана. Оскільки цар порушив домовленість із Україною, повернувши свою рать проти шведів і уклавши без згоди гетьмана військовий союз із Польщею, провідні полковники на чолі з Іваном Виговським більше не вважали себе зв’язаними договором із московською стороною. Така ситуація гнітюче діяла на виснаженого десятилітнім напруженим бойовим життям гетьмана. Він усвідомлював правоту І. Виговського та його однодумців, але на відкритий розрив із Москвою йти не хотів, кажучи: „Я хрест цареві цілував, і клятві не зраджу, а як мене не стане, дійте на свій розсуд”.
У січні 1656-го року за попередньою згодою з трансильванською та шведською сторонами Б.Хмельницький спрямував у
