Як тільки скресла крига, до Тавані і Кизикермену відпливли струги з будівельними матеріалами для відновлення поруйнованого [2, 500; 4, 161]. З Брянська вирушили два каравани стругів, очолених А. Колтовським та Д. Норовим, які везли деревину, вапно, збіжжя, порох, якорі. До початку літа біля фортець зосереджено значні припаси щодо їхнього будівництва [11, арк. 98 – ; 12, арк. 192 – ]. Виходячи з обсягу накопичення людських та матеріальних резервів, можна дійти висновку, що влітку 1698 року готувався великий морський та сухопутний похід на Очаків. З цією ж метою на кордонах зосереджувалися набагато більші військові сили аніж минулого року. 29 – березня Я. Долгоруков з І. Мазепою обговорювали план майбутнього походу. В Бєлгороді і Сєвську було зосереджено російські полки Я. Долгорукова і всі слобідські українські полки. Всього під проводом воєводи мало знаходитися 83 200 осіб. Гетьман скерував до Таванська весною чотири полки, а шість городових і всі охотницькі полки вже були підготовлені до виступу в похід [3, 473; 9, арк. 56 – ].

У травні 1698 року українсько-російська армія рушила лівим берегом Дніпра на південь. Полки Я. Долгорукова, Л. Долгорукова і С. Неплюєва з’єдналися на річці Коломак, куди 29 травня прибув з регіментом і гетьман І. Мазепа. Об’єднавшись, вони рушили через Самару — Кінські Води до Перекопу. Не доходячи кількох верст до фортеці, 22 червня командири провели нараду і остерігаючись пожеж та відсутності паші, відійшли назад і стали двома укріпленими таборами над Кінськими Водами побіля Ісламкермену [2, 500; 9, арк. 1 – , 88 – , 288 – ]. Вони вирішили відбудувати і зміцнити Таванськ та Кизикермен і “чинити промисел на Очаків”. Але, як свідчать донесення воєначальників в Розряд, надісланий туди плавний 10-тисячний російсько-український загін Луки і Бориса Долгорукових повернувся ні з чим, не ризикнувши навіть напасти на досить міцні укріплення Кінбурна та Очакова. Похід корпусу набув розвідувального характеру [9, арк. 464 – , 679 – ]. Декілька днів війська стояли табором на лівому березі кінських Вод, зміцнюючи фортецю. Для уряду було складено детальний опис нижньодніпровських укріплень та околиць фортець [10, арк. 114 – ; 12, арк. 205 – ]. У цей час до Ісламкермену наблизилася ханська кіннота і вчинила спробу пробитися до російського обозу, кружляючи побіля Шингірея і Ісламкермена. Але козаки і ратні люди відкрили вогонь з гармат і рушниць, завдавши неприятелю збитків відігнали його геть [4, 161; 12, арк. 125 – ]. За татарами в степи кинувся загін козаків полковника І. Іскри.

Невдовзі розвідка повідомила, що турецька армія на галерах підійшла до Євпаторії та Очакова. За кілька днів, залишивши флот у Дніпровському лимані, турецько-татарські загони рушили Кучманським шляхом на Корсунь. Надіславши до Таванська Хотмижський солдатський полк [12, арк. 176 – , 182 – , 328 – ], зміцнивши фортечні укріплення, змінивши в них залоги і залишивши припаси, Я. Долгоруков та І. Мазепа перейшли на правий бік Дніпра і понад Інгульцем рушили в зворотний шлях. Форсувавши 31 серпня Дніпро північніше Кодака, війська розійшлися “у свої становиська”. По дорозі І. Мазепа лишив у Новобогородицькій фортеці запаси [12, арк. 243 – ], а також розташував у ній козацькі загони, котрі наїжджали до Кизикермену і доповідали про тактичну ситуацію в районі фортець. Скориставшись тимчасовою відсутністю російсько-українського війська, татари вчинили набіг на Слобожанщину, пограбувавши околиці Ізюма, Валуйок, Оскола та інших містечок. Про це повідомив з Новобогородицька воєвода П. Потьомкін [2, 500].

Похід у Пониззя Я. Долгорукова та І. Мазепи у травні — січні 1698 року став останньою в ХVІІ столітті спробою оволодіти Очаковом. Їхній поспішний відступ пояснюється тим, що між Туреччиною і державами “Священної ліги” на мирній конференції в Карловицях було досягнуто угоди про перемир’я. А 26 січня 1699 року підписано мирну угоду на 25 років. Українських земель стосувався договір між Портою та Річчю Посполитою, за яким Османи залишали Поділля з Кам’янцем-Подільським, Брацлавщину і повертали їх польській Короні. Черговий етап війни завершився. Події перейшли в наступну фазу розвитку, котру ми можемо означити дипломатичною боротьбою навколо вироблення мирних угод.

Влітку 1699 року цар Петро І відправив до Стамбулу повноважне посольство, очолене спритним дипломатом і політиком Омеляном Гнатовичем Українцевим, котре в червні 1700 року підписало Константинопольський мир на 30 років. Росії не вдалося зреалізувати власні вимоги щодо Північного Причорномор’я, проте все ж миру було досягнуто на вигідних для неї умовах: Москва діставала Азов, за нею остаточно визнавалася влада над землями Війська Запорозького, її звільнено від щорічної обтяжливої данини кримському хану. Всі фортеці в пониззі Дніпра мали бути зриті протягом 30 днів і там ніколи, нікому, жодних фортець у майбутньому не будувати (їх зрівняли з землею восени 1701 року солдати і козаки під проводом генерала Кольцо-Масальського). Територія ж ця залишалася Туреччині. Між зруйнованими фортецями і Очаковом погодилися на спорудження невеличкого поселення без укріплень для відпочинку і ночівлі купців. Сторони домовилися не заселяти і не зміцнювати замками землі по обидва береги Дніпра від кордонів Запорозької Січі до Перекопа та Очакова. На цих територіях дозволялося займатися промислами підлеглим обох держав. Донським та запорозьким козакам, з одного боку, і “всім татарським народам” — з другого, восьма стаття угоди заборонила здійснювати походи і набіги на землі сусідньої держави. Росія направляла свого повноважного і постійного посла Петра Толстого до Стамбулу.

Друга російсько-турецька війна, котра тривала з 1686 року, завершилася. За активну