Ледь почавши, переговори зайшли в безвихідь: стало очевидно, що сторони загальної мови не знайдуть. Розуміючи безглуздість подальших сперечань, уніати прямо заявили, що ніякі доводи розуму не змусять їх відректися від унії. І як ні протестували православні, до яких погроз не прибігали усі було марно, тому що виходів з такої ситуації залишалося тільки два: змусити уніатів відступитися чи змусити короля позбавити їхнього єпископського сану. Те й інше виявилося зовсім неможливо.

Так українське суспільство розкололося на дві нерівні половини: з однієї сторони православні магнати, більшість духовенства, народ; з іншого боку - колишні ієрархи православної церкви з купкою своїх прихильників. Однак на цю другу чашу ваг був кинутий настільки вагомий аргумент, як королівська підтримка, - і так якийсь час обидві чаші перебували в рівновазі, тобто в тій парадоксальній ситуації, коли ієрархи обходилися без церкви, а церква без ієрархів... Почавши спробою об'єднання християнських церков і усіх віруючих християн, Брестська унія привела до їх подальшого роз'єднання, тому що тепер на місці двох церков існували вже три католицька, православна й уніатська, чи греко-католицька, як її згодом стали називати.