Таким чином, тривалий русифікаційний вплив негативно позначився на суспільній активності українського робітничого класу, як і на національній свідомості усього народу. Тому й не дивно, шо організація українського пролетариату почалася значно пізніше, ніж російського. В соціал-демократичному русі протягом кількох десятиліть формувалося зверхнє ставлення до “молодшого брата”. Наслідки такого явно ненормального стану посилювали русифікаторські тенденції в Україні.

Революція 1905-1907 рр., столипінська аграрна реформа суттєво вплинули як на політичне, так і на економічне життя Росії та України. У роки першої російської революції робітничий рух став наймогутнішим фактором політичної боротьби трудящих. Столипінська реформа прискорила процес розшарування селянства. Характерно, що саме в Україні найвищим був процент його найбідніших и найзаможніших верств. Тому поряд з процесом пролетаризації відбувалося переміщення сільського населення в міста та за межі України.

Особливість українського села під час проведення столипінської реформи полягала в тому, що навіть ті його мешканці, що жили неподалік від фабрик та заводів, намагалися в пошуках кращої долі виїжджати за тисячі верст, а не працювати на них. Так, 70-80 % пересе-ленців за Урал становили вихідці з українського села, а також з деяких чорноземних районів Росії. Це були переважно бідняки, які сподівалися в Сибіру вирватися із злиднів. Наприклад, у Харківській губернії процент безземельних і малоземельних становив 72,8 від загальної кількості від’їжджаючих звідти селян.

Прискорені темпи розвитку товарних відносин, промислового виробництва та пов'язані з цим економічні, соціальні и національні про-цеси в Україні за часів столипінської реформи викликали гостру по-требу в робітничих кадрах. У зв'язку з цим уряд заохочував росіян переїжджати на заводи півдня, в степову зону і на Лівобережжя. В ре-зультаті невеликі населені пункти Донбасу, де мешкала більшість росіян, які перебували в Україні, стали переважно російськими. У 1907 р. в таких робітничих селищах, як Луганськ, Юзівка, Дружківка, Алчевськ, Єнакієве, Микитівка, Лідіївка, Ясинувата мешкало лише 5-10 % українців. Їх частка у ряді великих міст була також низькою. Зокрема, росіяни становили майже половину населення Києва, Катеринослава, Харкова, Одеси, Миколаева, Херсона. Інші національні меншості, що проживали у великих містах України, розмовляли, як правило, російською мовою, що посилювало російський характер українських міст.

Присутність росіян у містах України почала особливо відчуватися з моменту виникнення там чорносотенних органазацій на зразок “Рус-ского собрания” і “Союза русского народа”. Намагаючись поширити свій вплив на різні соціальні верстви населення, відділи “Союза русского народа” створювали спеціальні філіі для робітників. Так, у жовтні 1906 р. в Києві було засновано “Союз русских рабочих”, в статуті якого зазначалося, що мета органазації - економічний, соціальний та національний захист пролетарів. В Україні відділи СРН існували у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Таврійській, Херсонській та Чернігівській губерніях. Вони об'єднували понад 190 тис. чол. - майже половину загальної калькості членів “Союза русского на-рода”. Чорносотенці залучали до своїх організацій відсталі верстви робітників і особливо люмпенізовані елементи міст. Вони відкрито суперничали з українським національним рухом. Це було одним з “болючих” питань для чорносотенців України.

Якщо поява українських політичних об'єднань у Росії спочатку не викликала особливого занепокоєння монархістів, і вони не виділяли ці організації з числа інших антиурядових сил, то згодом усвідомили, що український національно-визвольний рух становить велику небезпеку для імперії. В українському національному русі, проводну роль в якому відігравали ліворадикальні партії, монархісти вбачали загрозу як існуванню единої держави, так і тогочасному суспільному устрою.

На думку друкованого органу монархістів - газети “Киевлянин”, однією з небезпек для Російської держави, крім “инородческо-еврейской революции”, є “нелепые маньяки “самостійного” украинства”. Чорносотенці вважали, що існує єдиний російський народ, а український є лише його гілкою. Тому український рух - “явище такою ж мірою шкідливе, як і безпідставне”, - зазначалося у статуті клубу російських націоналістів у Києві.

Завдяки фінансовій підтримці царського уряду українські чорносотенці мали змогу проводити масові маніфестації, створювати робітничі артілі, здійснювати єврейські погроми. Їх екстремізм незабаром став ознакою життя багатьох міст України.

Робітники України, котрі потрапили під вплив чорносотенців, не виявляли інтересу до революційної боротьби, яка набула значного поширення в Російській імперії, не розуміли безперспективність існування організацій монархічного типу, нерідко войовничо настроєних щодо українців. Проте переважна більшість робітників уникала співробітництва з ними, остерігалась і навіть боялась їх. Лише одна спроба протистояти чорносотенцям мала місце під час революції 1905-1907 рр., коли передові робітники Донбасу розпочали кампанію проти погромів. Озброені робітничі загони з Луганська, Бахмута та інших міст допомогли відвернути там різню.

Тим часом Російська імперія невпинно йшла до свого логичного кінця. Віковічні підвалини колишньої великої держави руйнувалися напрочуд легко. Перша світова війна, національні рухи довершували цю справу. З мобілізацією на військову службу майже половини працездатних робітників набагато зменшилася кількість українців на за-водах і фабриках України. Імперіалістична війна завдала значних збитків народному господарству. Мальйони робітників і селян, переодягнутих у шинелі,