Через деякий час, продовжував Д. Дорошенко, коли почався український рух у військах, у місті зросло значения національного елементу. “Правда, реальноі користі від цієї українізації було небагато: солдати розбігалися, не доїхавши до фронту, а у себе в казармах нічого не робили, тільки мітингували, а в потребі не хотіли навіть пальцем поворухнути, щоб помогти Україні, але на ширші маси громадянства навіть зовнішні ознаки “українізації” війська робили враження й підіймали авторитет українського руху”.

Аналогична обстановка була й в інших русифікованих українських містах у період правління Центральної Ради. У Харкові становище було ще складнішим, ніж у Катеринославі: “В зросійщеному Харкові українцям тяжко було зайняти в новозаснованих революційних організаціях становище, яке відповідало б їхньому значенню представників української стихії, що заливала весь край, серед котрого Харків здавався якимсь чужорідним островом...”.

Невдоволення українським національним рухом активно проявлялося і в південних містах України. “В космополітичній щодо свого населення Одесі українці не могли зайняти скільки-небудь твердих позицій в нових революційних установах. Російська и жидівська демократая, що, як і скрізь, вела перед по тих установах, ставилась до українського руху і до українських домагань дуже неприхильно”.

Оскільки позиції заможного російського населення в Чернігові, Полтаві, Кременчуку були міцними, в цих містах не відчувалося переваги українського національного руху. “Серед усіх губерніальних міст на Україні Полтава найбільше зберегла своє національне обличчя, українська стихія тут найсильніше виявлялася, особливо в низах міста. Але більшість міської буржуазії й інтелігенції була зросійщена, і українцям не так то легко було здобувати позиції в самому місті, тим більше, що серед самих українців зразу ж постав розкол між несоціалістами й соціалістами”. Д.Дорошенко робить висновок, що “по всіх майже більших містах України провід захопила російська та зросійщена демократія, яка дуже противилася переведенню в життя українських домагань, особливо ж вороже ставилась вона до автономії України”.

За таких обставин у взаєминах з Центральною Радою робітники мали визначити свою позицію - підтримати її чи залишитися нейтральними. Як і всі інші верстви населення України, патріотично настроєні представники робітничого класу вирішили підтримати Центральну Ра-ду. Однак для зрусифікованого українського пролетариату незрозумілими були масштаби національних домагань Центральної Ради. Що краще для робітників: велика й неподільна Росія, яка принесла стільки страждань українському народу, чи автономна Україна у складі Російської республіки, що проголошувалася на першому етапі діяльності Центральної Ради (проте, можливо, лише тимчасово)? І, зрештою, з огляду на поширеність обох позицій на Україні багато зруси- фікованих робітників залишилися нейтральними, політично пасивними, більше дбаючи не про підтримку Центральної Ради, а про те, щоб якось вижити. Тому на першому етапі співпраця робітників із Центральною Радою була незначною поравняно з іншими верствами українського населення. Так, близький соратник М.С.Грушевського Павло Христюк визнавав, що “популярність Центральної Ради зростала надзвичайно швидко, особливо в селянських і солдатських масах”.

Однак ставлення фабрично-заводських робітників до Центральної Ради формувалося поступово, набуваючи дедалі більше національно-політичних ознак. За даними Л. Решодька, на першому засіданні Центральної Ради (14 березня 1917 р.) були лише один чи два рабітники “Арсеналу”, які не представляли заводчан, а прийшли, відгукнувшись на заклик студентської молоді. Потрапивши на засідання новоствореної органазації українців, а потім на грандіозні маніфестації 16 і 19 березня, надалі пролетарі прагнули, щоб їх представники бра-ли участь у роботі Центральної Ради. Морально-психологачна атмо-сфера після лютого 1917 р. сприяла зміцненню відносин Центральної Ради з робітниками різних міст України. Але, на жаль, заважала цьому позиція зрусифікованого українського робітничого класу - переважаючої частини населення міст.

Навіть такий, фнколи схильний до мажорного викладання історії революції на Україні автор, як П.Христюк, констатував: “...Міста на Україні з самого початку революції в більшості зайняли ворожу до українського відродження позицію або, в ліпших випадках, позицію повної негації, ігнорування”.

В цій непростій ситуації даячі Центральної Ради не завжди займали виважену позицію. “Ми не вірили,- писав В. Винниченко,- що наш зрусифікований пролетаріат стане активно в оборону нашої державності, наших національних здобутків, в оборону того, що він не почував своїм, рідним і необхідним собі. Це недовір'я було величезною помилкою, як виявилось далі. Це було великою шкодою й для чисто національної справи, бо це недовір'я й дальша наша політика одвернули від національної справи зрусифікований український міський пролетаріат, який також мав пробуджену ніжність, який мав би її без порівняння більшою, коли б українство не одпихнуло його саме своїм соціальним консерватизмом”.

Подібні настрої були характерними для всієї керівної верхівки української соціал-демократичної робітничої партії, хоча в 1917 р. її позиція суттєво змінилася порівняно з 1905 р. Саме вона, враховуючи соціально-політичне становище на Україні в зв'язку із виникненням Центральної Ради, визначила новий курс в напрямку переосмислення своєї національно-політичної програми. Це питания обговорювалося на конференції УСДРП, що проходила у Києві 4-5 квітня 1917 р. “Виходячи з того, що потреба можливо повного розвитку творчих сил України вимагає її найширшого економічно-політичного самоозначення, - підкреслювалося в прийнятій нею резолюції про автономію України, - приймаючи під увагу, що федеративний устрій російської держави, як