Водночас відбувалися суттєві зміни в настроях російськомовного населення України, насамперед його найбільш реакційних верств. Дрімуче-тупе, зденаціоналізоване міщанство, озлоблена бюрократия, найагресивніші праві сили намагалися спровокувати найширші верстви населенна на відкрите незадоволення революцією. Зрусифіковані робітники міст мріяли про відновлення російської державності та прагнули керуватися новими засадами соціалізму, які не сприймалися деякими діячами Центральної Ради.

У великих містах розпочався відкритий чорносотенний похід проти українського національного руху. Протягом липня-вересня 1917 р. газета “Киевлянин” опублікувала багато агітаційних антиукраїнських статей, написаних лідерами чорносотенців. Безумовно, здивував українську громадськість різкий перехід на бік реакції “Союзу малоросів ім. Гоголя”, що активно виступав проти “примусової українізації”. Зрусифікована професорська еліта Київського університету зробила ставку на придушення українського відродження. Тимчасовий уряд у середині липня направив до Києва для переговорів делегацію. Керенський, виступаючи перед діячами Центральної Ради, заявив у Маріїнському палаці: “Росія мусить бути велика, сильна и неподільна, а ко-ли хтось посміє порушити її цілість і простягне до того руки, ми скажемо - руки геть”.

Таким чином, ідея надання Україні автономії відходила на другий план, реакційні організації йшли у політичному фарватері ненависного центрального уряду. “Все це - від Києва почавши і Петроградом скінчивши - сплутувалось в один важкий, кошмарний, гнітючий клу-бок, який хотілось розірвати, знищити, пустити по вітру, щоб не перешкоджав вільно дихати, щоб не труїв своїм сморідним чадом повітря”, - так оцінив становище в Україні на кінець серпня 1917 р. відомий політичний діяч Центральної Ради Павло Христюк.

В цей час ще одна суттєва обставина впливала на загострення відносин між російськими робітниками України та пролетарями-українцями. Маються на увазі взаємовідносини української соціал-демократії та загальноросійських партій та організацій в Україні. Останні вели боротьбу головним чином у пролетарських центрах. Соціальну базу українських соціал-демократів становили міста малорозвинутого Правобережжя. Так, українські соціал-демократичні організації в Миколаеві, Одесі, Кривому Розі, Бахмуті та інших пролетарських цент-рах виникли лише у 1917 р. Через відсутність українських соціал-демократичних організацій загальноросійські партії в Україні об'єднували навколо себе значну частину робітників різних галузей промисловості. Як підкреслював М.Попов, “більшовики на Україні були пар-тиєю росіян русифікованого пролетаріату”.

Хоча більшовицькі та меншовицькі керівні органи всеросійської соціал-демократії з дореволюційних часів функціонували окремо, більшість місцевих організацій РСДРП спочатку була об'єднаною. Посилення розходжень з принципових питань тактики і стратегії революційного процесу між меншовиками і більшовиками призводило до виникнення самостійних партійних організацій. І українські соціал-демократи, і російські меншовики в Україні дотримувалися антибільшовицької тактики. Але українська соціал-демократія об'єднувала порівняно з російськими меншовиками менш організовану і свідому частину українського пролетаріату. Закономірно, що ця обставина наближала її до більшовицькоі партії, що неодноразово було причиною небезпечного хитання української соціал-демократії між більщовизмом і меншовизмом.

Завойовані трудящими масами після повалення самодержавства політичні свободи сприяли ослабленню національного гніту, пробудженню національної самосвідомості поневолених народов Росії та посиленню національно-визвольного руху, який мав прогресивний, демократичний характер, бо був спрямований на лаквідацію національної нерівноправності. Проте в 1917 р. протистояння між українськими і російськими соціал-демократами не припинялося. Адже революційні по-дії 1917 р. надзвичайно швидко загострили національні вадносини в Україні. Українські робітники, як і весь український народ, побачили в російських більшовиках, насамперед, національно-ворожих против-ників.

Однак українська соціал-демократія в ході державотворення України виступила не тільки проти більшовиків, а і російських меншовиків. З розвитком революційних подій і національно-визвольної боротьби в Україні у 1917 р. це протистояння ставало дедалі виразнішим і гострішим.

Якщо до революції українські соціал-демократи прагнули об'єднатися з російською соціал-демократичною партією, то в 1917 р. вони в усіх важливих політичних кампаніях виступали самостійно. Це при-вело до ще бальшої ізольованості й розмежувань між ними.

Слід враховувати, що відносини між українськими соціал-демократами і “Бундом”, а також іншими еврейськими соціаластичними парті-ями в Україні були тіснішими, ніж з російськими соціал-демократами. В результаті протягом 1917 р. в Україні утворилася своєрідна сті-на відчуження між українським і російським соціал-демократичним рухом: якщо до революції 1917 р. російські соціал-демократи з певними застереженнями ставилися до національних домагань Української соціал-демократії, то тепер остання з неменшим недовір'ям ставилася до національної політики російських соціал-демократів. З розвитком революції і поглибленням національної самосвідомості українського народу ці розбіжності ставали все більшими.

Однак практична діяльність українських соціал-демократів була малоефективною. Тому мрії діячів української соціал-демократії В.Винниченка, С.Петлюри, М.Порша та інших про керівництво “українською революцією” не були втілені в життя. Рівень нацаональної самосвідомості залишався все-таки низьким, внаслідок чого агітація за автономію, утвердження Української держави не знаходила достатньої підтримки в фабрично-заводських колективах, оскільки переважна більшість робітниів оцінювала події крізь призму соціальних проблем. Поглиблення економічної та політичної кризи сприяло підвищенню популярності більшовицьких гасел і зростанню чисельності цієї партії з другої половини 1917 р. Основна частина пролетаріату, зокрема й українського, як і Ради робітничих і солдатських депутатів найбільших пролетарських центрів України, підтримували радикальні гасла російських соціал-демократів.

Тим часом рабітничий клас вимагав від уряду встановлення кон-тролю над виробництвом і підвищення заробітної плати. Мрії трудя-щих про поліпшення життєвого рівня дедалі більше відрізнялися від гасел, що їх пропонували політики, особливо в соціально-економічній сфері. Тому слушні вимоги вирішення українського питания для значної частини робітників України були не дуже актуальними на тлі проб-лем,