Реферат на тему:
Чорноморське козацьке військо 1788-1792 рр.
Окремі питання історії Чорноморського війська розглядалися ще у середині XIX ст. джерела у дослідженні І.Д. Попки широко представлені наративні джерела перекази про устрій війська чорноморських козаків, про побут козаків та їхній бойовий шлях, як це сприймалось авторами переказів часто колишніми "старими" запорожцями.
Деякі з досліджень, які з'явились протягом другої половини XIX - на початку XX ст., стосувались життя та діяльності видатних постатей в історії краю, серед яких варто назвати написані П.П. Короленком біографії кошових отаманів Чорноморського козацького війська С. Білого, 3. Чепіги, А. Головатого та Т. Котляревського [2].
Починаючи з 1860 - 1880-х років одним з центральних питань в історії й історіографії "Південно-Західної Русі" стає проблема вивчення козацтва, як унікального історичного явища. Відправним моментом у дослідженні історії південноукраїнського козацтва стало зародження української народницької історіографії, що значною мірою було обумовлено зародженням українського національного руху.
Результатом наукової зацікавленості історією південноукраїнського козацтва стало те, що з виходом у світ досліджень архієпископа Гаврила (Розанова), Д. Яворницького, Д. Багалія, В. Біднова історією запорозького козацтва, його нащадків та інших козацьких військ Південної України почали цікавитись широкі наукові та просвітницькі кола Росії, зокрема, Кубані.
У той самий час із друку виходять праці П. Короленка, Ф. Щербини, Є. Феліцина, В. Попки. У пошуках історичних витоків Кубанського війська дослідниками було опрацьовано джерела Катеринодарського архіву, що стосувались обставин виникнення війська вірних козаків та основних моментів історії цього формування наприкінці XVIII століття, долі його окремих представників, насамперед кошових отаманів. Короленку вдалося показати складність процесу трансформації решток колишнього запорозького суспільства у нове Чорноморське військо.
Фундаментальної Щербини "История Кубанского казачьего войска", яка стала на той час найбільш плідним і повним доробком з історії чорноморського (кубанського) козацтва.
Як результат кропіткої роботи з архівними матеріалами, статистичними звітами, наративни-ми джерелами, працями інших кубанських істориків тощо, дослідник спромігся показати історію козака. Значну увагу Щербина приділяв не лише політичній та військовій історії чорноморців, але й побуту, економічній та культурній діяльності козаків цього війська.
Книга В. Голобуцького "Черноморское каза-чество", написана на основі значного комплексу джерельних матеріалів, являє собою цікавий доробок з історії Чорноморського козацького війська. Для автора дослідження основною метою було дослідити саме процес протистояння між царатом і селянством та між частиною запорозької старшини і основною масою козацтва. Основним критерієм для дослідника виступали саме соціально-економічні відносини на півдні України під час та після зруйнування Запорозької Січі.
З кінця 1980 - початок 1990-х років поширюється загальногромадський інтерес до історії козацького руху в Україні. Значним чином це пояснюється тим, що в незалежній державі триває процес закладення підвалин новітньої української історіографії для якої, як і наприкінці минулого століття, козацтво залишається уособленням славних сторінок вітчизняної історії.
Одним з цікавих доробків є історико-документальний нарис А.Д. Бачинського "Січ Задунайська 1775-1828 рр." , в якому автору вдалося простежити процес становлення та занепаду запорозької еміграції до Туреччини та її зв'язку з "російською" Південною Україною.
Наступного року працею А. Бачинського та О. Бачинської вийшла книга "Козацтво на Півдні України 1775-1869". Крім викладення основних моментів історії козацьких військ, особливостей їхнього громадського та господарського життя, авторами було зроблено досить вдалу спробу відтворити модель поведінки козацького населення українського Півдня після ліквідації Запорозької Січі.
У 1997 році в придністровському історичному альманасі вийшла стаття І. Анцупова, в якій подано історію козаків Південної України кінця XVIII століття, в тому числі й історію війська чорноморських козаків.
Поряд із зазначеними працями з друку вийшли і продовжують виходити дослідження, які стосуються поставленої наукової проблеми. Лише останнім часом працею дослідників з України та Російської Федерації вийшли дослідження, які торкаються окремих аспектів життя козацтва XVIII - початку XIX століття. Серед них праці Б. Фролова, А. Бойка, Ю. Мицика, С. Петкова, І. Лимана, І. Сапожникова та Г. Сапожникової тощо.
Після зруйнування Запорозької Січі (1775 р.) багато колишніх запорожців розсіялось по території Південної України або емігрувало до Польщі, Туреччини. З перших днів російського панування на землях колишніх Запорозьких Вольностей офіційний Петербург та місцева російська адміністрація поступово почала розуміти власну неспроможність швидко встановити контроль над запорозькою спадщиною і перш за все - над населенням півдня України.
Незважаючи на зроблені урядом спроби протягом другої половини 1770 - початку 1780-х років вирішити цю проблему через розбудову органів місцевої влади, запровадження кругової відповідальності і паспортів, посилення прикордонної варти за рахунок донських козацьких пікетів, висока мобільність південноукраїнського населення, яка була обумовлена специфікою політичного та економічного життя, становила, на думку російської адміністрації, основну перешкоду на шляху перетворення регіону на звичайну провінцію російської держави. Більш того, опозиційність частини населення колишніх Вольностей по відношенню до російської політики в регіоні та загроза втратити позиції на українському Півдні у випадку нової російсько-турецької війни вимагали від офіційного Петербургу проведення надзвичайно зваженої політики по відношенню до козацького населення. Існування Задунайського козацького війська під патронатом Османської імперії фактично декларувало невизнання Портою територіальних надбань Росії і вважалося російською адміністрацією ворожим актом.
Як наслідок, на початку 1780-х років в оточенні князя Г.О. Потьомкіна поступово виникає думка щодо створення під керівництвом колишньої запорозької старшини з колишніх січовиків волонтерських когорт. Це тим більше ставало необхідним, що всі спроби залучити козаків до пікінерських полків під час реформування останніх у 1776 - 1777 роках виявились вкрай невдалими.
Перше офіційне запрошення