підписано мирний договір між УНР та австро-німецьким блоком. Договір передбачав припинення війни між сторонами, поновлення кордонів 1914 року, відмову від контрибуцій та укладення торгівельних угод. Але в той час, коли українська делегація святкувала підписання договору в Бресті, звірства більшовиків в Україні досягли свого апогею. Загони Муравйова влаштували різню, яку Київ не бачив із часів татаро-монгольської навали. Тільки 27 січня (9 лютого) 1918 року в Києві було закатовано близько трьох тисяч чоловік. Новий більшовицький комісар В. Затонський не міг приховати своїх почуттів: “Ми увійшли в місто: трупи й кров”.
Прагнучи зупинити більшовицьку агресію, не маючи відповідних власних військових сил, Центральна Рада була змушена звернутися до союзників за військовою допомогою]. 12 (25 лютого) розпочався спільний наступ українських та австро-німецьких військ. Першого березня 1918 року, після 19 днів більшовицької окупації, в Києві знову запрацювали українські органи влади.
Вибиті з України більшовицькі частини потягнулися до Криму де їх гостинно приймало “Крымское Советское Правительство”.
Питання володіння Кримом не залишилось поза уваги як Українського уряду, так і німецького командування. Попередні домовленості визначали окупацію Криму силами німецького контингенту. Для цього згідно детально розробленого плану, в районі міста Катеринослава було зосереджено декілька дивізій для проведення операції в Криму].
Захоплення Криму німцями привело би і до втрати контролю над Чорноморським флотом, чого Український уряд допустити не міг.
З цією метою було створено окрему групу під командуванням полковника Петра Болбачана у складі 5000 піхотинців, кінного полку, декількох артилерійських батарей та бронепотягу].
Розраховуючи виключно на власні сили, не зважаючи на застережливі повідомлення розвідки про створення червоними укріплень на Кримському перешийку, полковник Болбачан блискавичним кидком увірвався до Криму. 22 квітня 1918 року українські частини увійшли в Джанкой, розвиваючи наступ на Сімферополь. 24 квітня після короткого бою над Сімферополем було піднято жовто-блакитний прапор.
Населення Криму вітало своїх визволителів від більшовицького терору. За злуку з Україною були не тільки українці Криму, але й татари, караїми, німецькі колоністи. Від імені населення північного Криму до Києва відряджена делегація. Повноваження якої передбачали проведення переговорів з урядом про приєднання Кримського півострову до України].
Одначе успіх українців не викликав радості у німців. Командир 15 ландверної німецької дивізії спираючись на значну перевагу в силах заявив ультиматум. Згідно умов якого українські війська повинні негайно припинити наступ на Севастополь. Невиконання умов ультиматуму передбачало відношення до українських підрозділів в Криму як до ворожих сил. Ситуація набирала загрозливої форми. В кожну мить між українськими військами і німцями міг спалахнути бій. Не зважаючи на це полковник Болбачан відмовився виконувати умови ультиматуму.
Звістка про те що до Севастополя наближаються українські війська стала останньою краплиною що вирішила долю флоту.
На кораблях пройшли мітинги, рішенням яких на щоглах кораблів було піднято українські прапори.
Але ситуація на суходолі не сприяла вирішенню питань флоту на користь Україні. 27 квітня з метою запобігання конфронтації між союзниками та виконуючи попередні домовленості, з Києва надійшла телеграма з наказом “ Кримській групі залишити Крим та відійти в район м. Олександрівська “ [20].
Територія Криму та чорноморські порти підпадали під зону окупації німецькими військами, що ще більше загострювало і без того складну ситуацію на флоті. Усе це призводило від суперечок про долю флоту між українськими, російськими, більшовиками й анархістськими організаціями до відкритої конфронтації. Учасники цих подій у своїх спогадах наводять надзвичайно цікаві дані про те, як деколи, майже щодня, залежно від настрою матроських екіпажів, мінялися прапори на щоглах бойових кораблів. Ситуація на флоті поступово виходила з під контролю, влада офіцерів не відчувалася у матроських кубриках та бойових відсіках. Ще більш напруженою стає ситуація з наближенням до Криму передових німецьких частин. Наближення німців до Севастополю викликало негативну реакцію на кораблях. З метою запобігання захоплення кораблів як військової здобичі, згідно з наказом командувача Чорноморським флотом контр-адмірала М. Сабліна на них було піднято жовто-блакитні прапори УНР. Чорноморський флот визнав зверхність над собою українських законів. В цей же день на адресу Морського міністерства в Київ була направлена термінова телеграма, яка сповістила уряд, але вона залишилася без відповіді. Адже саме в цей час у Києві проходила зміна влади. 28 квітня 1918 року на Конгресі хліборобів було проголошено гетьманом України Павла Скоропадського, уряд якого мав змінити уряд Центральної Ради, який повністю вичерпав себе. Зміни, що відбулися в Києві, неминуче вплинули на долю флоту.
І хоча на українських кораблях було піднято українські прапори, німецька окупаційна влада заявила про введення нового контролю зі свого боку як над флотом, так і над базою та береговими спорудами. Ультиматум окупаційних військ викликав бурхливі дискусії на корабельних мітингах, екіпажі яких зайняли відверто ворожі позиції, відстоюючи свої погляди щодо подальших дій флоту. В ніч з 29 на 30 квітня, виконуючи вимогу Совнаркому РСФСР, під червоними прапорами до Новоросійська рушили 2 лінкори, 14 есмінців та декілька допоміжних суден.
В Севастополі залишилося 7 лінкорів, 3 крейсери, 12 есмінців, 6 міноносців, 45 підводних човнів, більша частина допоміжних суден [21]. Не дивлячись на те, що кораблі фактично належали Україні, німці відмовилися це визнати. За декілька днів на кораблях було повністю замінено команди на німецькі екіпажі. Нова українська влада на чолі з гетьманом П.Скоропадським не залишилась байдужою до долі флоту. 21 травня 1918 року було призначено представником Української Держави в Криму контр-адмірала М.Остроградського, який зайняв принципову позицію щодо