Науковий реферат з історії України
Cимон Петлюра та його діяльність
Одним з найвизначніших діячів доби національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1921 рр. є Голова Директорії Української Народної Республіки і Головний Отаман Республіканського війська Симон Васильович Петлюра. Народився він 10 (23 н. ст.) травня 1879 року у Полтаві на вулиці Загородній, будинок 20. Родинне коріння Петлюр - реєстрові козаки, з одного боку, з другого - православні священнослужителі.
Навчався у Полтавській духовній семінарії. Там він зробив свої перші політичні кроки. Був членом таємного українського гуртка, брав участь у конференції Революційної Української партії (РУП) і в роботі Всеукраїнського Студентського з'їзду. У 1901 р. його виключили зі старшого 6-го класу семінарії за запрошення Петлюрою до семінарії, без дозволу начальства, відомого композитора і громадського діяча Миколи Лисенка. Однак С. Петлюра надолужив брак освіти шляхом посиленої і систематичної самоосвіти. Виявляв зацікавленість до найрізноманітніших галузей: політики, військової справи, юриспруденції, історії, філософії, релігієзнавства, фінансів. Добре знав німецьку і французьку мови.
З 1902 р. Петлюра розпочав журналістську діяльність. У львівському Літературному Науковому Віснику, що редагувався М. Грушевським, вийшла його перша публіцистична праця, присвячена стану народної освіти на Полтавщині. Виявивши на ниві журналістики творчу інтуїцію, природний дар та дивовижну працьовитість, він не покидав цієї професії до кінця життя.
Рятуючись від неминучого арешту за революційну агітацію, у 1902 р. Петлюра виїхав на Кубань, де спочатку давав приватні уроки в Катеринодарі, а потім працював асистентом-дослідником в експедиції члена-кореспондента Російської Академії Наук Ф.А. Щербини, який займався впорядкуванням архівів Кубанського козацтва.
Водночас С. Петлюра вчителював у Катеринодарському початковому міському училищі, публікувався у місцевих часописах, співпрацював з львівськими часописами "Добра новина" і "Праця". Продовжуючи революційну діяльність, організував у Катеринодарі осередок РУП - Чорноморську вільну громаду. У своєму помешканні Петлюра налагодив таємну друкарню, що випускала різні антиурядові листівки. Зрештою, ця діяльність спричинилася до першого арешту його у грудні 1903 р.
Повернувшись до Києва, включається у конспіративну роботу РУП, стає чільним діячем її національно-визвольної течії. Він формується у дедалі впливовішу постать українського підпілля, заслуговує велику довіру лідерів РУП. Влада організовує на нього загальноімперський розшук.
Восени 1904 р. Петлюра змушений емігрувати до Львова, де працював співредактором рупівських часописів "Селянин" і "Праця", встановив контакти з І. Франком, М. Грушевським, В. Гнатюком, М. Ганкевичем, що сприяло поглибленню його суспільно-політичних і наукових інтересів. Тут він прослухав курс Підпільного Українського Університету, де викладав увесь цвіт української галицької інтелігенції.
Амністія 1905 р. дозволила Петлюрі повернутися до Києва, де він брав участь у ІІ з'їзді РУП. З розколом РУП на цьому з'їзді і створенням Української Соціал-Демократичної Робітничої партії (УСДРП) С. Петлюра став членом її Центрального Комітету. У січні 1906 р. за направленням ЦК УСДРП він виїхав до Петербурга, де редагував місячник УСДРП "Вільна Україна". Однак уже в липні знову повертається до Києва, де, за рекомендацією М. Грушевського, працював секретарем редакції газети "Рада", що видавалася Радикально-Демократичною партією, згодом - у часописі "Україна", а від 1907 р. - у легальному часописі УСДРП "Слово".
Петлюра стає на той час уже досить відомим журналістом і літератором. Це переконливо доводить його обширна публіцистична та літературна спадщина. У різних виданнях ним надруковано понад 125 статей, заміток, рецензій з обговоренням та аналізом важливих подій і явищ у житті тогочасної України.
Його дослідження, розвідки, статті і огляди з історії, літератури, літературознавства, драматургії, театру й літературної критики тощо не втратили свого гострого громадського звучання і в наші дні. Перу Петлюри притаманні, як визнавав віце-президент УНР в екзилі, професор М. Степаненко, "ясність викладу, сформованість стилю, образність мови, оригінальність підходу до проблем, сумлінність критичного аналізу, велика ерудиція, а понад усе - чітко скристалізована суверенна національно-державна філософія"1.
Перебуваючи у Петербурзі, С. Петлюра завоював авторитет розумного і розважливого політика. До того часу відноситься його перший блискучий публічний виступ на вечорі з нагоди 50-річчя смерті Т. Шевченка в залі Купецького Зібрання, в числі трьох промовців перед кращими мистецькими силами Петербурга2.
У 1911 р. С. Петлюра переїхав до Москви, одружившись з Ольгою Більською. Там він працював бухгалтером у страховій компанії, водночас, на громадських засадах, від 1 січня 1912 р. і до 1914 р. редагував журнал "Украинская жизнь", що фактично був єдиним українським (російськомовним) громадсько-політичним часописом у дореволюційній Росії. Праця у цьому виданні на ідею українського відродження потребувала великої мужності і була апогеєм журналістської діяльності Петлюри, висунувши його в коло найбільш відомих українських політиків.
Вже у 1914 р. він передбачав великі зміни в житті українства, про що у статті "До практичних завдань українства" писав: "Ми безперечно переживаємо період зростання українства, перетворення його в суспільну силу, в реальний фактор державного життя Росії. Стихійні вияви українства дедалі більше поступаються перед планомірними актами національного самоусвідомлення, скріпленого організованими формами й виступами, що пройшли довгий шлях підготовчої, обдуманої та усвідомленої роботи"3.
Під час Першої світової війни, на початку 1916 р., С. Петлюра добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, що в числі інших товариств, де домінували українці, мав завдання допомагати постачанню армії. Там йому довелося чимало спілкуватися із солдатськими масами, пройнятися їхніми настроями, вдалося завоювати популярність серед військових.
