Реферат - Cимон Петлюра та його діяльність
23

Петлюри про нечинність наказів більшовицьких армійських Воєнно-революційних комітетів на території УНР. Тут чи не вперше від імені високопоставленої офіційної особи вказувалося, на тимчасовий статус перебування російських військ на території України, а отже, і перспективу їхнього цілковитого виведення, як чужоземних, за її межі10.
Важливе значення для послаблення більшовицького впливу мало рішення про відпустку за місцем проживання вояків усіх запасних і тилових частин, що були призвані не з України. Згідно з наказом С. Петлюри, їм необхідно було "по скінченню одпуску являтися до своїх повітових Військових начальників для призначення в великоросійські частини, котрі містяться поза межами Української Республіки. Всіх вояків великоросів, що приїздять з одпусків і скупчуються на вузлових станціях, надсилати назад у Великоросію"11.
За безпосередньою участю Петлюри позитивно вирішилося клопотання полонених українських січових стрільців зорганізуватися в окрему військову частину, чим було покладено початок бойовій формації - Куреню Січових Стрільців - під командуванням Євгена Коновальця.
Таким чином, саме завдяки зусиллям Петлюри, вдалося створити національні збройні формування, які постали наприкінці 1917 р. як реальна військова сила і були здатні протистояти більшовицькій агресії. Чисельність українських військ, що були на боці Центральної Ради, становила майже 400 тис. чоловік, з них 180 тис. в українізованих частинах на фронті, 150 тис. у тилових гарнізонах і 60 тис. у загонах Вільного козацтва12.
С. Петлюра вважав за потрібне негайно готувати українські війська до збройної відсічі більшовикам і неодноразово наголошував на цьому у своїх виступах на засіданнях Центральної Ради та Генерального Секретаріату. Але ці намагання суперечили політичним настановам українських соціалістичних лідерів, які продовжували вбачати в них загрозу для революції. Більшовики у цей час сконцентровували великі сили регулярних військ та червоної гвардії для наступу з південного сходу. Однак керівництво Центральної Ради не усвідомлювало гостроти небезпеки, яка йшла від більшовиків. Розходження Петлюри з лідерами Центральної Ради все більше поглиблювались. Повний політичного розчарування, 18 грудня він покидає урядовий пост.
Однак, відійшовши від урядової посади, С. Петлюра не відійшов від війська загалом і від справи захисту батьківщини. За власною ініціативою він створив і очолив одну з найбоєздатніших частин - Гайдамацький кіш Слобідської України, який відіграв домінуючу роль в обороні Києва.
У лютому 1918 р. Петлюра спричинився до справи перегрупування військ на Волині і Поділлі та переходу їх у наступ. Наступ здійснювали виключно українські війська, без безпосередньої участі німецьких і австро-угорських військ, які знаходилися у другому ешелоні. Хоч Петлюра офіційно не належав до вищого керівництва, наступ вівся під його іменем, що говорить про його високий авторитет у війську.
Будучи противником пронімецького курсу, він вважав справою честі своїми силами звільнити Україну. Українські частини 8 лютого зайняли Рівне, 11 лютого - Житомир, 14 лютого - Бердичів, а в ніч на 1 березня першими вступили до Києва. Вони зайняли Київ власними силами, повернувшись переможцями.
Для С. Петлюри повернення до Києва було затьмарене присутністю союзників-німців. На вимогу німецького командування, яке вбачало у Петлюрі для себе небезпеку, його було відсторонено від війська. Людина державного мислення і конкретної дії, він був спроможний у будь-який час повернути багнети українських військ проти німців.
Однак він спрямував зусилля на розбудову українського війська, використовуючи свій талант журналіста і публіциста. Співпрацюючи з журналом "Книгарь", Петлюра привертав увагу громадськості до важливих питань національного військового будівництва. Він також пише низку рецензій на видання військово-історичного характеру, у яких виклав свої роздуми про армію та її місце в житті нації і держави, націлював громадянство на працю для створення боєздатного війська.
Після державного перевороту 29 квітня 1918 р. Петлюра не сприйняв маріонеткового врядування гетьмана П. Скоропадського і вдався до протесту, а згодом - до безкомпромісної збройної боротьби. Він, як і переважна більшість лідерів українського визвольного руху, беззастережно вважав режим П. Скоропадського антинародним і контрреволюційним. Як представник українських національно-демократичних кіл революційного плану, він був прибічником широкого демократизму, активно виступав проти згортання демократичних свобод.
На третій день після гетьманського перевороту з наказу Скоропадського Петлюра був заарештований. Його звинувачували у зв'язках з представниками Антанти, тобто Франції і Англії. Однак невдовзі його звільнили.
На губернському земському з'їзді Київщини Петлюра був обраний головою Київської Народної Земської Управи як органу місцевого самоврядування. Пізніше, на з'їзді представників земств України його обирають головою Всеукраїнської Спілки Земств.
Петлюра дуже швидко зорієнтувався у діловій структурі земської роботи, не виявляв поспішного реформаторства, а навпаки, уважно поставився до демократизації земств, вимагаючи при цьому від працівників відповідальної праці. Він веде активне і широке листування із земствами, різними установами і організаціями, надсилає відозви-протести до Скоропадського та до німецького уряду проти політики німців на Україні.
Політична активність та протести Петлюри викликали гнів гетьмана Скоропадського і 27 липня 1918 р. він був заарештований. При допомозі приятелів М. Славінського, П. Стебницького, О. Лотоцького та на клопотання перед гетьманом міністра юстиції А. Вязлова після чотиримісячного ув'язнення 12 листопада його було звільнено.
14 листопада 1918 р. було сформовано Директорію - орган політичного керівництва на період повстання проти Гетьманату. До її складу обрано Петлюру. У складі Директорії він фактично стояв на чолі збройної сили, перед якою постало завдання оборони країни від численних ворогів.
Петлюра формує Головнокомандування

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8