що «в день повстання на Ісаакіївській площі і в центрі другої армії змовникам не вистачало народу». Боротьба декабрис-тів не спиралася на масовий антифеодальний рух при-гнобленого селянства, з яким дворянські революціонери не мали зв'язку.
3. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ
Перше в Росії збройне революційне повстання проти самодержавства й кріпосництва зазнало поразки: сили реакції, витримавши натиск революціонерів, пере-важили.
Царське самодержавство, скориставшись поразкою повсталих військ, вчинило над декабристами жорстоку розправу, якою реакція намагалася залякати передові сили Росії.
По всій Росії прокотилася хвиля арештів учасників декабристського руху, переважно офіцерів і солдатів. Близько трьох тисяч арештованих заповнили царські в'язниці в Петербурзі, Могильові та Білій Церкві. Го-ловною катівнею слідства над декабристами стала Пет-ропавлівська фортеця з її похмурими казематами.
17 грудня 1825 р. цар для розшуку співучасників таємних товариств призначив Слідчий комітет на чолі з військовим міністром графом О. І. Татіщевим. Члена-ми комітету були брат царя М. П. Романов, генерал-ад'ютант О. І. Чернишов, директор поштового департа-менту О. М. Голіцину; начальник Головного штабу гене-рал-ад'ютант І. І. Дібич, начальник штабу гвардійського корпусу генерал-ад'ютант О. X. Бенкендорф, колишній учасник змови проти Павла І сенатор П. В. Кутузов, черговий генерал Головного штабу О. М. Потапов. Все це — махрові реакціонери, кріпосники, переконані монархісти, запопадливі служаки, тілом і душею віддані самодержавству. Хіба можна було чекати від них спра-ведливості й законності щодо революціонерів-декабрис-тів? Звичайно, ні.
«Перед судом історії, — писав декабрист О. В. По-джіо, — Микола стоятиме не один, а стоятимуть і всі ці державні чини, що були присутні при вступі його на трон».
Слідчий комітет діяв під безпосереднім наглядом Миколи І, якому доповідали про зізнання кожного де-кабриста. Слідство велося жорстоко, з уживанням усіх катівських засобів, щоб примусити арештованих до зі-знання. Більшість декабристів тримались мужньо. Через півроку Слідчий комітет представив царю «Донесення» (17-го червня 1826 р.), що містило звинувачення на кож-ного ув'язненого декабриста. Відтоді почався другий етап царського судилища.
1 червня 1826 р. Микола І підписав маніфест про створення Верховного кримінального суду з 72 осіб, а 3 червня це нове царське судилище вже почало читання матеріалів «Донесення» Слідчого комітету. Головою Верховного кримінального суду призначено М. М. Спе-ранського (декабристи висували його кандидатом у Тим-часове верховне правління). Список осіб, що віддавалися до суду, складався з 121 особи: 61 члена Північного і 60 членів Південного товариства. їх доля фактично вже була вирішена Миколою І, а суд мав лише виконати його волю.
Рішенням Білоцерківської військово-судової комісії 376 солдатів і унтер-офіцерів, учасників декабристського руху, позбавлено орденів і медалей, в тому числі 112 — за участь у Вітчизняній війні 1812 р.
Нещадною розправою над декабристами царизм на-магався посіяти в суспільстві страх і запобігти новим виступам передових сил проти існуючого ладу в май-бутньому.
Багаторічна напружена діяльність таємних товариств і збройне повстання декабристів дали ряд важливих уроків, що їх врахували наступні покоління борців ви-звольного руху в Росії.
Декабристи були визначними революціонерами. Вони рішуче виступили проти сил реакції, що гальмували прогрес країни. Своєю тривалою боротьбою дворянські революціонери накопичили певний позитивний досвід, який дістав високу оцінку й сприяв розвиткові визволь-ного руху в Росії. Варто вказати на найголовніші мо-менти цього досвіду:
Висунення в програмі найпекучіших завдань, що виникли в ході соціально-економічного і політичного розвитку суспільства Росії — ліквідацію самодержав-ства і скасування кріпосного права, що сприяло б роз-виткові капіталізму й нових суспільних відносин.
Визнання безумовно необхідним елементом револю-ційної боротьби гуртування сил однодумців у таємних політичних товариствах, що вносило елементи організо-ваності й цілеспрямованості у початковий період ви-звольного руху.
Усвідомлення необхідності проведення соціальної ре-волюції в інтересах всього народу.
Проголошення вперше в історії Росії лозунга рес-публіки, переваги якої над конституційною монархією декабристи твердо визнали після тривалих дискусій і суперечок.
Розуміння того незаперечного факту, що без участі хоча б невеликої частини народу (в даному випадку — солдатських мас російської армії) неможливо здійснити революційний переворот на практиці.
Спроба здійснення революційного перевороту не шля-хом вузької змови, а відкритим збройним повстанням, захопленням влади й передачею її до рук обраних на-родних представників.
Прояв патріотизму, героїзму і самовідданості в не-рівній боротьбі проти старого ладу.
Поразка декабристів зумовлювалась і цілим рядом негативних факторів, що зрештою послужили певними застережними уроками наступним поколінням борців визвольного руху:
Декабристи не усвідомлювали вирішальної ролі на-родних мас у суспільному розвитку, боялися наростання класової боротьби селянства проти поміщиків, а тому не могли очолити рух мас в революції.
Декабристи не спиралися в своїй діяльності на про-гресивний на той час клас чи суспільний прошарок, здат-ний не лише взяти владу, а й здійснити прогресивні перетворення. Таким класом могла стати буржуазія, яка тоді лише формувалась і не була спроможною під-тримати дворянських революціонерів.
Дворянські революціонери, керуючи політничним ру-хом, не змогли подолати пасивності солдатських мас, придавлених муштрою, темрявою неписьменності, ца-ристськими ілюзіями, не зуміли переконати колишніх кріпаків у кончій необхідності соціальної революції, під-готувати з них свідомих борців й повести за собою на штурм старого ладу.
ирієнтація декабристів лише на військове повстан-ня — хибна тактика, що не могла привести до повної і остаточної перемоги революції. Однак ця тактика існу-вала й відповідала умовам того часу.
Декабристи розпочали повстання без врахування того факту, що в Росії ще не визріла революційна ситуація. Вони обрали моментом для виступу династичну кризу — тимчасове й незначне явище, що не являло собою кризу «верхів», а лише вносило деяку дезорганізованість в се-редовище панівного класу — поміщиків і царизму.
Наявність в ідеології й тактиці дворянських