Особливу позицію щодо референдуму зайняли обласні ради Тернопільської, Івано-Франківської і Львівської областей, які, окрім союзного і республіканського, провели й регіональний референдум. Громадянам цих західних областей було запропоновано відповісти на запитання про їх ставлення щодо створення незалежної Української держави, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної приналежності.

Результати референдуму і всенародного опитування свідчили про прагнення народу України до створення суверенної держави, яка б стала рівноправним членом світової спільноти. За Україну у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України проголосувало 80,2 % осіб, які брали участь в опитуванні (на Волині 78,0 %). За СРСР як оновлену федерацію суверенних республік висловилося 70,5 % виборців. На Волині – відповідно 53,7 %. Що ж стосується західноукраїнських областей, де вплив компартійних структур був значною мірою нейтралізований, то за “незалежну державу, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої і зовнішньої політики”, висловилися 89 % тих, хто прийшов на виборчі дільниці [12, 203].

Не зважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування, ставало цілком зрозуміло, що вектор суспільних настроїв в Україні повертається в бік незалежності.

Напередодні референдуму у зв’язку з тим, що Рада Міністрів СРСР не виконала свої зобов’язання щодо вимог шахтарів на попередніх страйках улітку 1989 р., гірники Нововолинської групи шахт відновили тимчасово припинений 26 червня 1989 р. страйк. На відміну від попереднього страйку, де шахтарі висували суто соціальні вимоги, зараз на першому плані були вимоги політичні, а саме: ліквідація інституту президентської влади СРСР, розпуск Верховної Ради Союзу як органу, який стоїть на перешкоді республікам на шляху до побудови незалежної держави, необхідність розробки проекту нової Конституції України та ін. [11]. Страйк шахтарів знайшов підтримку в громадськості області. 18 квітня група депутатів обласної ради через обласну газету звернулася до жителів Волині з проханням підтримати гірників. 21 квітня в Луцьку на Театральному майдані відбувся багатотисячний мітинг під гаслом “Вільна людина у вільній державі”, на якому було прийнято резолюцію про підтримку вимог гірників.

Визначною подією влітку 1991 р. стало святкування 340-ї річниці битви під Берестечком. Саме в ці дні, коли боротьба за незалежність наблизилася до завершальної фази, повернення до історичних витоків існування Української держави набуло символічного змісту. Тому до цього свята ретельно підготувалися й узяли активну участь представники усіх кіл української громади. 16 червня відбулося вшанування пам’яті запорізьких козаків і селян, які загинули в битві під Берестечком. Із нагоди цієї події на полі битви було урочисто відкрито меморіал. На свято прибули Голова Верховної Ради України Л.М.Кравчук, глава УАПЦ митрополит Мстислав, депутати Верховної Ради СРСР, народні депутати України та численні гості. За деякими даними, в урочистостях узяло участь більше мільйона осіб.

Улітку цього року кризовий стан у країні невпинно погіршувався, що вимагало негайних заходів щодо її стабілізації. Однак центр на чолі з М.С.Горбачовим уже не володів повністю ситуацією: з одного боку, на них тиснули демократи, які виступали за радикальне реформування суспільства, з іншого, – консерватори. Все це відбувалося на фоні різкого погіршення економічного стану. Серйозною загрозою для консерваторів було призначення на 20 серпня 1991 р. підписання нового Союзного договору. В цих умовах консервативні сили вирішили взяти реванш і здійснили державний переворот 19-21 серпня 1991 р. Обласні осередки політичних партій виступили із засудженням перевороту.

У цих умовах прийняття парламентом України 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України було цілком закономірною подією. Слід зазначити, що рішення Верховної Ради України не було ситуативним, навіяним серпневим путчем. Український народ прийняв його, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення з урахуванням природного права на самовизначення.

Проголошення незалежності України поставило крапку на її довготривалому шляху боротьби за вільне, самостійне життя. 24 серпня 1991 р. стало початком відліку нового часу в житті українського народу. Його ознакою став перехід від командно-адміністративної системи з ознаками тоталітарного режиму до створення підвалин сучасної демократичної держави. На цьому шляху передбачалося ліквідувати залишки старих суспільно-політичних відносин і побудувати нові, які б мали міцне підґрунтя в економіці, соціальних відносинах, духовній сфері життя українського народу. Причому багато чого не можна було зробити відразу, шляхом адміністрування. Воно повинно було вирости з нових форм господарювання, умов існування громадянського суспільства, демократичної свідомості вільних у повному сенсі цього слова громадян. Але на перешкоді цьому часто ставало, за словами класика, “революційне нетерпіння” мас. Над раціональними діями часто висіла примара необільшовизму: відчуття непогрішимості та безпомилковості у власних діях; нерозуміння глибинних процесів розвитку соціуму, а тому занадто велике захоплення адмініструванням; намагання якомога швидше зруйнувати старе, не побудувавши нового, роздати посади своїм друзям без урахування їх ділових та моральних якостей. Цей перелік особливостей необільшовизму можна продовжувати. Але й цього достатньо, щоб зрозуміти, скількох помилок і спокус потрібно було уникнути, щоб із найменшими збитками будувати нове суспільство. Багато хто з переможців не зміг уникнути цієї хвороби всіх без винятку революцій.

День 25 серпня 1991 р. у житті волинян був багатий на політичні події, що набули символічного змісту. Це – руйнування в обласному центрі пам’ятника В.І.Леніну, який у свідомості багатьох жителів області уособлював тоталітарний режим, і підняття над приміщенням обласної ради національного