Головним завданням перших років державотворення стало будівництво державних структур, формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової, що є невід’ємним атрибутом демократичної політичної системи. Поряд з цим необхідно було забезпечити створення управлінських структур на місцях – в областях, районах, містах та селах, налагодження їх ефективних зв’язків з центральною владою. Важливим кроком на шляху державотворення було формування органів місцевої державної адміністрації. Таким чином, було започатковано формальне роздержавлення місцевих рад, проголошувалося розмежування повноважень між ними й місцевими органами державної виконавчої влади – адміністраціями, які були утворені навесні 1992 р. відповідно до Закону України “Про представника Президента України” та “Положення про місцеву державну адміністрацію”, затвердженого Указом Президента. Місцеві державні адміністрації стали правонаступниками виконавчих комітетів рад. Запровадження посади представника Президента, формування апарату місцевої адміністрації було спробою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові. Згідно з Указами Президента України Л.М.Кравчука були призначені представники Президента України в районах. Представником Президента України у Волинській області було призначено голову обласної ради В.І.Блаженчука. До початку сесії обласної ради він суміщав ці дві посади. Сесія Волинської обласної ради народних депутатів, яка відбулася 5 червня 1992 р., обрала головою ради Б.П.Клімчука.

Улітку 1992 р. суспільно-політичне становище в області істотно погіршилося. Це було пов’язано із загостренням церковних проблем, які значно ускладнювалися втручанням до них недалекоглядних політиків. Саме їх діями було загострене протистояння прихильників двох церков – Української православної та Української православної – Київського патріархату. У конфлікт втягнуто широкі верстви населення, громадські організації, депутати рад, органи державної влади. Область була фактично на грані масової конфронтації на релігійному ґрунті. За таких умов 1 серпня до священнослужителів, мирян та всіх громадян звернувся представник Президента України у Волинській області В.І.Блаженчук із красномовним зверненням: “Будемо стриманими і мудрими”, у якому лунала засторога прибічникам занадто рішучих дій: “Існує межа, за якою настає відповідальність”. Політичних лідерів і депутатів закликано до зваженості й толерантності, а відповідальних працівників органів влади – до повної безсторонності в конфлікті [3]. У цій ситуації обласна адміністрація зайняла виправдану об’єктивну позицію.

Приводом до міжцерковних зіткнень найчас ставали культові приміщення, майно, поділ сфер впливу, боротьба за лідерство. Найсуттєвішою причиною протистояння між релігійними громадами та організаціями став гострий дефіцит культових будівель. Кульмінацією подій був конфлікт навколо передачі Свято-Троїцького собору 12 серпня 1991 р. парафіянам Української православної церкви – Київського патріархату. Політичної гостроти цим подіям додавало й те, що саме в цьому соборі було вирішено провести панахиду по загиблих вояках УПА. 17 серпня конфлікт розгорівся з новою силою, коли вже парафіяни Української православної церкви вирішили повернути собор.

25 вересня Волинська обласна рада змушена була звернутися до глав УПЦ, УПЦ-КП, православних священнослужителів та віруючих, політичних партій та рухів, громадськості, міських і районних рад народних депутатів, державних адміністрацій зі зверненням. У ньому було наголошено, що гіркий досвід нашої історії засвідчує, що найкращі державотворчі поривання топилися у вирі міжусобних конфліктів. “Будуючи правову державу, всі ми повинні дотримуватись норм і букви Закону, – зазначалося в документі. – Оскільки церква в нас відокремлена від держави, ніхто – ні влада, ні, тим більше, громадські організації чи політичні партії – не мають права втручатися у її внутрішні справи. Це право тільки церкви і віруючих” [4].

Утворення незалежної Української держави висунуло на порядок денний деякі проблеми, що потребували остаточного вирішення. Саме до них належить питання про реабілітацію діяльності ОУН-УПА. Якщо на Сході України це питання майже не поставало – на Заході воно вимагало невідкладного розв’язання, тому що багато хто брав участь у визвольних змаганнях у лавах цих формувань, а потім, за сталінських часів, був репресований і тому не користувався пільгами учасника війни. Відповідно до вимог часу, обласна рада у квітні 1992 р. ухвалила рішення про звернення до Верховної Ради України щодо національно-визвольного руху в Україні в 1930-1950 рр., мотивуючи тим, що національна визвольна боротьба українського народу була фундаментом сьогоднішньої розбудови незалежної України і що на Волині півстоліття тому формувалися перші підрозділи УПА: рада просила визнати національно-визвольний рух у 1930-1950 рр. законною і справедливою боротьбою за незалежність України, а УПА – воюючою стороною в минулій війні. Рада просила також доручити Кабінету Міністрів України розглянути питання про віднесення до категорії інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни колишніх вояків-ветеранів УПА [2].

1992 р. ознаменувався підготовкою і проведенням широкомасштабного святкування 50-ї річниці від дня утворення УПА. Основні заходи проходили в жовтні в обласному центрі, а також у селищі Вовчак Турійського району, у Новому Загореві Локачинського району. Відбулося покладання вінків до могил вояків УПА і в інших місцях області. До Луцька з’їхалися гості з багатьох районів України, а також численні групи з діаспори. Показово, що вперше активну участь у підготовці цього ювілею взяла офіційна влада, виділивши для цього значні кошти.

У червні 1992 р. Верховною Радою ухвалено Закон України “Про об’єднання громадян”, який визначив правові основи діяльності політичних партій. Цей Закон дав поштовх для стрімкого зростання їх кількості. Хід політичної структуризації на Волині в 1992 р. у цілому відображав