Депортація українців з Лемківщини у 1944-1947 рр.

Однією з найбільш трагічних і неприємних сторінок в історії українсько-польських стосунків другої половини ХХ ст. є акція переселення українців з Польщі до УРСР у 1944-1947 рр.

Ідея радикального розв’язання українського питання в Польщі пророблялась у колах польської політичної еміграції ще у 1943-1944 рр. [13, 242]. Політики, пов’язані з еміграційним урядом у Лондоні, не мислили собі майбутньої Польської держави без т. зв. “східних кресів” – Західної України та Західної Білорусі. Виношувалась “ідея” про переселення українців за Збруч або розселення їх у західних і центральних регіонах Польщі, а натомість планувалося заселити українські землі польськими поселенцями [13, 242]. Передбачалося, що така акція повинна бути здійснена за попередньою згодою з урядом СРСР або УРСР. Варто відзначити, що позиція представників польських політичних угрупувань в еміграції щодо шляхів “вирішення” українського питання в Польщі на практиці не відрізнялася від тієї концепції, що її згодом здійснили польські комуністи. Перший комуністичний уряд повоєнної Польщі – Польський комітет національного визволення (далі ПКНВ) – відрізнявся від еміграційного уряду в Лондоні у своєму ставленні до української проблеми хіба тим, що був готовий погодитися із втратою “східних кресів” узамін на німецькі землі на півночі та заході від довоєнних кордонів [2, 3].

Так чи інакше новим у політиці Польської держави щодо українців, котрі проживали на її теренах, було, починаючи з 1944 р., те, що цілком свідомо ставилася мета перетворення Польської республіки в однонаціональну державу. Цікаво, що подібну позицію в цей період займало і радянське керівництво. Й.Сталін на Потсдамській конференції влітку 1945 р. відкрито проголосив, що “Польща стане державою без національних меншин” [15, 1]. При цьому Сталін мав на увазі не одну, а декілька цілей: переселяючи поляків за кордон, він усував небажану опозицію, якою була польська національна меншина, а переселяючи українців з Польщі до УРСР, усував компактно розселену, національно свідому групу українців, котрі проживали поблизу кордонів СРСР.

Під акцію переселення українців з Польщі до УРСР в 1944-1945 рр. була підведена певна правова база, яка повинна була засвідчити законність акції та добровільність переселення. В серпні 1944 р. велися переговори між Польським комітетом національного визволення та урядом Української РСР, які завершилися 9 вересня 1944 р. підписанням угоди “Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР”. Текст угоди не був офіційно опублікований. Про її зміст стало широко відомо із прийнятої Радою міністрів УРСР особливої інструкції, датованої 21 вересня 1944 р.

Інструкція проголошувала, що право на евакуацію “мають всі особи української, білоруської, російської і русинської національності, котрі забажають переселитися з Польщі на Україну” [1, 197]. Під терміном “русинська національність” малася на увазі етнічна група українських лемків. Крім того, право на евакуацію “надавалося” всім полякам і євреям, які станом на 17 вересня 1939 р. мали польське громадянство. Сама евакуація повинна була розпочатися 15 жовтня 1944 р. і тривати до 1 лютого 1945 р. [6, 86].

Другим міждержавним правовим актом, який визначав умови переселення, була угода, укладена 6 липня 1945 р. між урядом СРСР і Тимчасовим урядом національної єдності Польської республіки. Вона мала назву “Про право виходу із радянського громадянства осіб польської національності, що проживають в СРСР і про право виходу з польського громадянства осіб російської, української, білоруської та литовської національностей, котрі проживають на території Польщі”. Цікавим є той факт, що від початку акції переселення (жовтень 1944 р.) до моменту опублікування угоди про зміну громадянства (липень 1945 р.) минуло майже дев’ять місяців. Отже, переселення здійснювалося без попереднього надання громадянства, що свідчило про поспішність акції та аж ніяк не цивілізований спосіб переселення і його добровільний характер.

Однією із південно-східних територій Польщі, звідки планувалося відселити українців, була Лемківщина. Більша її частина з українським населенням відійшла до Польщі на підставі польсько-радянського договору від 16 липня 1945 р. Найбільша кількість українців проживала на території Новосондецького, Горлицього, Ясельського, Короснянського, Сяніцького, Ліського і Новотаргського повітів Краківського воєводства. Тут за даними Апостольської адміністрації Лемківщини станом на 1935 р. мешкало 145 тис. осіб греко-католицького і православного віровизнання [5, 1277].

Варто зазначити, що переселення українців з Лемківщини розпочалося задовго до 1944 р. Уже наприкінці 1940 р. до УРСР переїхало кілька тисяч лемків. Це сталося на підставі радянсько-німецького договору про добровільний обмін населенням від 16 листопада 1940 р. З України дозвіл на виїзд до Німеччини чи німецької окупаційної зони отримали особи німецької національності, а з території, окупованої німцями (в тому числі Лемківщини, що увійшла до складу Генеральної Губернії), таке право на виїзд до СРСР одержали українці та білоруси. Досить поширена серед лемків москофільська орієнтація, а також пропагандистські обіцянки радянських представників репатріаційних комісій про швидкий господарський розвиток та матеріальний добробут у СРСР – усе це спричинило до того, що у 1940 р. до СРСР виїхало близько 5 тис. лемків [5, 1278]. Щоправда, згодом після початку радянсько-німецької війни частина лемківських переселенців повернулася назад до рідних країв.

Виселення лемків з їх етнічних територій продовжилося після підписання відповідних угод між СРСР та Польщею та після остаточного вирішення питання про східні кордони Польщі на Ялтинській конференції в лютому 1945р.

Перший етап переселення українців з Лемківщини розпочався восени 1944 р. Територію Лемкіщини було поділено на