Потрібно зазначити, що акція переселення від самого початку не була результатом вільного волевиявлення українців. На початкових етапах переселення з Лемківщини добровільно виїжджали лише поодинокі сім’ї з тих районів, які були цілковито зруйновані війною (Дуклянщина, Короснянщина, частково Ясельський і Горлицький повіти), або ж ті, хто відчував страх з огляду на дії підпільних польських формувань [3, 247].

Варто зауважити, що початок переселенської акції загострив і без того напружені стосунки між поляками й українцями. З боку поляків почастішали погрози, випадки підпалів українських господарств, а також окремі вбивства українців. Селяни, боячись пограбувань і вбивств, змушені були переховуватися ночами. Головний уповноважений уряду УРСР повідомляв у Київ, що органи місцевої влади не вживають ніяких заходів, аби припинити насильство над українцями [10, 114].

Активний спротив переселенській акції в цей період починає чинити УПА. Кількість бійців Української повстанчої армії, що діяла на Лемківщині в період 1944-1947 рр. оцінюється українськими дослідниками від 800 [14, 110] до 927 [10, 110]. Усього ж у лавах УПА воювало понад 2500 вихідців з Лемківщини [16, 470].

УПА, яка чинила збройний опір депортації українського населення, вела також широку роз’яснювальну і пропагандистську роботу, особливо серед тих лемків, які виявили бажання добровільно виїхати до УРСР. У своїх листівках УПА досить влучно характеризувала майбутню долю переселенців. “В СРСР, – писали в одному зі своїх звернень до українців Лемківщини повстанці (вересень 1945 р.), – замість терору грабіжницьких польських банд зустрінете куди страшніший терор НКВС. Замість чепурної скромної хижі – брудні бараки, голод, холод, стахановщину, норми й злидні” [11, 171].

Утім, переселення українців на основі добровільності швидко вичерпувало себе. Починаючи з 1-го серпня 1945 р., від лемків не було жодного добровільного зголошення на виїзд. Крім того, тисячі осіб, які спочатку дали згоду на добровільне переселення, згодом відмовилися від виїзду. Причиною цього була не тільки пропагандистська робота УПА, але й те, що в цей період на Лемківщину повернулася частина добровільних переселенців, які виїхали до СРСР у 1939-1945 рр. Їхні розповіді про радянську дійсність мали чи не найбільш вирішальне значення для зміни настроїв серед населення Лемківщини щодо перспективи життя в Радянському Союзі. В одному з листів лемків, котрих було переселено в с. Микулинці Тернопільської області до редакції часопису “Карпатська Русь” (друкований орган Лемко-Союзу в США – Ю.К.) від жовтня 1946 р. читаємо: “Коли ми жили в наших Карпатах, то були людьми, а тепер нас вважають гіршими за худобу” [4, 137].

Чимало лемків усілякими способами намагалися ухилитися від переселення. Аби уникнути депортації, вони видавали себе за поляків, змінювали метрики хрещення, переходили на римо-католицький обряд. Польський дослідник історії лемків А.Квілецький указує, що в селі Чирна Новосондецького повіту усі лемки подали себе за поляків. Це саме зробили мешканці сіл Королева Руська та Богуша цього ж повіту. Всього ж у Новосондецькому повіті близько 5 тис. лемків, рятуючись перед примусовим виселенням до СРСР, перейшли на римо-католицький обряд [7, 280].

Після того, як переселення на основі добровільності швидко вичерпувало себе, зростав і посилювався тиск польських властей. Представники лемків почали звертатися до вищих органів влади Польщі, висловлюючи своє занепокоєння незаконними методами виселення, які все частіше входили в практику роботи польських і радянських репатріаційних комісій. 24 липня 1945р. польський уряд провів зустріч з представниками українського населення Новосондецького, Горлицького та Ясельського повітів. На ній українцями була висунута вимога, щоб лемкам, котрі б висловили бажання залишитися в Польщі, запевнити вільний національний розвиток [10, 114]. Декларуючи схильність до згоди з українцями, уряд пообіцяв делегатам з Лемківщини, що не чинитиме тиску на національні меншини, але при цьому порадив, зокрема лемкам, “заради спокою” переселитися до СРСР. При цьому висловлено натяки, що в майбутньому може виникнути потреба переселення українців на інші терени в межах Польщі [3, 245]. Отже, тим самим уряд по суті викрив, що вже тоді існував план ліквідації української національної меншини в Польщі. Насправді не лише польські комуністи, але й інші впливові політичні угрупування були згодні в тому, щоб українців з Польщі виселити цілковито. У вересні 1945 р., коли добровільних оголошень на виїзд до СРСР вже не було, чотири провідні політичні партії Польщі звернулися до українців із закликом – залишити Польщу [3, 246].

Перший період переселення українців закінчився влітку 1945 р. За період від жовтня 1944 р. – до початку 1945 р. з Польщі до УРСР виїхало 10449 українських родин, або 39864 особи [2, 3]. Надалі добровільний виїзд українців практично припинився.

Другий етап переселення розпочався в кінці липня 1945 р., коли депортація набрала виключно насильницького характеру, будучи підсиленою інспірацією з боку двох урядів, спрямованою на активізацію збройних актів проти українців силами підпільних польських формувань. Виробилася тактика тотожних методів усіх задіяних структур. Поєднувалася демагогічна агітація репатріаційних комісій, залякування, арешти, здійснювані каральними органами, пограбування українських сіл польськими селянами, зростаюча злочинність організованих банд.

Чимало таких кримінальних груп було на Лемківщині. Жадоба збагачення себе майном лемків гнала цих людей на шлях терористичної діяльності та насильства стосовно мешканців лемківських сіл. Варто зазначити, що ці групи грабіжників нерідко створювалися з ініціативи НКВС, щоб таким чином утверджувати населення в переконанні, що єдиним порятунком для них є переселення до