Незважаючи на зростаючий терор і його жертви, лемки вперто відмовлялися залишати свою землю. Зазначаючи у своїх донесеннях низькі показники переселення і вбачаючи причини цього виключно в активних антипереселенських діях українських націоналістів, апарат радянських уповноважених поставив перед польською стороною питання про сприяння виконання угоди про переселення. У вересні 1945 р. головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про “надання військової допомоги у прискоренні масової депортації українського населення” [1, 197]. 22 серпня 1945 р. у Міністерстві громадської адміністрації Польщі відбулася нарада, за участю начальника Генерального штабу генерал-полковника Корчиця. Було вирішено виділити три дивізії Війська польського для “боротьби з бандерівцями”, а також прискорити організацію в усіх гмінах і населених пунктах органів нової польської влади і підпорядкування українського населення цих повітів розпорядженням і законам польського уряду [2, 3].

На виконання цього розпорядження 1 вересня 1945 р. Тимчасовий уряд національної єдності вислав на Лемківщину регулярні військові частини. Нерідко польська історіографія наполягає на версії про те, що, мовляв, участь війська була потрібна для того, щоб поборювати зростаючу діяльність УПА. Щоправда, діяльність УПА на Закерзонні в той час дійсно була посилена з метою допомагати українському населенню у протистоянні виселенню. Прем’єр Осубка-Моравський наводив такі відомості про польські втрати: “У боях з бандами органи Міліції Обивательської втратили у 1945 р. 1411 міліціонерів убитими, 1410 – пораненими і 940 – полоненими” . Але не секрет, що завданням польського війська було також посилення терору, допомога репатріаційним комісіям у примусовому виселенні українського населення. Ось як описує свідок тих подій методи, якими послуговувалася польська армія під час виселення лемків: “В травні 1946 р. кількатисячна польська армія зайшла від Бескидського хребта, т.б. від польсько-чехословацького кордону і перед собою примусово гнала всіх українців до Сяну, до польсько-радянського кордону… Усіх нас гамузом гнали до містечка Загір’я. Там на просторих сінокосах і пасовищах сконцентрували вигнанців із сотні сіл Лемкіщини.

Під відкритим небом лемки пробули 2-3 тижні… Дошкуляли не тільки голод і антисанітарія, а домучували воші, які розмножувалися до катастрофічності. То був не просто жах, а пекло на землі” [12, 2].

Відповідно до договору від 9 вересня 1944 р. переселення українців з Польщі до СРСР мало закінчитися 31 грудня 1945 р. Проте цього терміну не було витримано і примусове переселення тривало ще один рік, до грудня 1946р. Офіційна польська статистика подає відомості про те, що найбільшу кількість осіб було переселено в період між вереснем 1945 р. і червнем 1946 р., коли застосовувалося насилля. Таким чином, очевидно, що за цей час кількість українців, переселених до СРСР з Лемківщини і суміжних земель, складала 30629 сімей, т.б. 130601 особа [17, 51]. Польський дослідник А. Квілецький вважає, що до СРСР у 1945-1946 рр. було виселено 70-80 тис. лемків [8, 94]. В українських виданнях трапляються відомості про 80 відсотків лемків, депортованих до УРСР в період 1945-1946 рр. [5, 1278]. Прийнявши до уваги ці цифри і порівнявши їх із загальною кількістю українців, котрі на початку Другої світової війни проживали на терені Лемківщини (145 тис.), можна припустити, що після двох хвиль масових депортацій у Польщі все ще залишалося приблизно 60-65 тис. лемків.

Виселення українців з Польщі до СРСР у 1944-1946 рр. не принесло польському урядові очікуваних результатів. У межах Польщі залишалося понад 200 тис. українців. Такий стан не гармонізував із бажанням польських урядових кіл будувати однонаціональну Польщу без національних меншин. У квітні 1947 р. на теренах, заселених українцями, польське військо розпочало операцію “Вісла”. Нею був започаткований третій етап переселення.

Виправдовуючи акцію переселення українців, польський уряд висунув військово-стратегічний мотив – необхідність перебороти опір УПА та ліквідувати базу підтримки і ресурсів, які вона черпала в українському населенні. Та лише просте співставлення сил показує надуманість такого мотиву: в операції “Вісла” брало участь 5 дивізій піхоти – за офіційними даними 17440 осіб, не враховуючи Міліції обивательської, прикордонних військ та сил самооборони. Активну участь в акції переселення брав також НКВС на боці Війська польського [14, 2]. Для порівняння: навесні 1947 р. на Лемківщині діяло всього вісім сотень УПА (800 осіб), а місцеве населення відзначалося в основному аполітичністю [14, 2]. При такій перевазі сил польській стороні перемога була забезпечена і без депортації мирного населення. Тому операцію “Вісла”, на нашу думку, не можна розглядати виключно з точки зору боротьби проти УПА. Вона стала черговим етапом на шляху зміцнення польськості держави, реалізації мети, яку ставив польський уряд по відношенню до українців у Польщі – зведення чисельності української національної меншини до мізерного мінімуму та розпорошення залишку цього мінімуму по країні для наступної його асиміляції.

На теренах, заселених українцями, операція “Вісла” розпочалася 28 квітня 1947 р. Її метою, згідно з офіційними твердженнями, окрім придушення збройного опору УПА, було переселення шляхом депортації всього українського населення у північно-західні райони Польщі, на так звані “повернені землі” (Ziemie Odzyskane).

Нова ініціатива польського уряду зустріла цілковиту підтримку місцевої адміністрації воєводств, де проживали українці. В червні 1947 р. краківський воєвода Маріан Рубінський направив лист до Міністерства громадської адміністрації з вимогою негайного виселення 5.600 лемків із Новосондецького і Новотаргського повітів воєводства. Воєводська адміністрація звинувачувала їх у підтримці “банд УПА” [4, 262].

Історію терн Лемківщини, охоплену операцією “Вісла”, було поділено на три райони: Сянік, Горлиці, Новий Сонч .