італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язкиміж Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та ЗахідноюЄвропою — з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важкобуло захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. У 1204 р. торговельні зв'язкиКиєва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбованоКонстантинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колисьАббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двохнайзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні лиха загострили й без того напружені стосунки між оагатим і бідним населенням міста, часто призводячи до соціальних вибухів. З усією очевидністю велична колись столиця Русі політичне,економічно та соціальне занепадала.
Монголотатари. Справжньою Немезидою для Києва були його давні вороги —кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступалиу шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдалиКиєву монголотатари.
Хоча походження монголотатар ще не встановлено остаточно, відомо, щоу XII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. Майже всю свою силу й енер
гію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська. В останнідесятиліття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'яТемучин (у 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами), який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднавворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним йогокроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племенпроти сусідніх некочових цивілізацій.
Монголотатарські війська, що ніколи не були багаточисельними (найбільшевід 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 р. монголотатарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. Половецький хан Кобяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його. У 1223 р.об'єднані руськополовецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголотатарамий у жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошившисвої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому.Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари. Проте у 1237 р. на кордонах Русі з'явилося сильне монголотатарськерійсько на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Вогнем і мечем зруйнувало воно містаРязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 р. дійшло до Києва. Хоча місцевий князьМихайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалоюй жорстокою, й навіть коли монголотатари подолали міські мури, бої точилися закожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на .початку грудня 1240 р. Київ упавпід ударами монголотатар.
Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди. Першийперіод — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 р., коли напрестол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 р. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинутивиклик могутній Візантійській імперії.
Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоюваньі досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного такультурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попередньогоперіоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло новукультуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.
Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаючазагроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, щовсі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва—Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132).Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 р. захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північносхідні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва дуже підупало.Остаточне зруйнування Києва монголотатарами у 1240 р. ознаменувало собоютрагічний кінець Київського періоду історії України.
4. Суспільний лад Київської Русі
Феодали. Виникнення і розвиток феодалізму виявляються перш за все у формуванні та зростанні феодального землеволодін-ня. Феодальна земельна власність є економічною основою пануван-ня класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку ЇХ ст. і археологічні пам'ятки. Феодальні відносини розвивалися у Київ-ській Русі нерівномірно. Були центри, де цей процес йшов швидше (наприклад. Київська, Чернігівська землі), але були й такі, де він тільки розпочинався (землі в'ятичів, дреговичів). Первісною фор-мою реалізації феодальної земельної власності було полюддя. Появу останнього можна розглядати як ознаку "стрибка із первіснообщинності у феодалізм", переходу східнослов'янського суспільства на новий ступінь. Полюддя — це інститут прямого позаекономіч-ного примусу населення, в якому головна роль належить відноси-нам панування та підкорення — початковій фазі перетворення землі у феодальну власність*.
У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівсь-ке начало у цей час було ще недостатньо диференційовано. Форму-вання великокнязівського домену і доменів окремих князів посили-лося у Х ст. Князівський домен являв собою маєток,