Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяло і розорення селян внаслідок стихій, неврожаю та ін., що й змушувало їх іти до феодалів за допомогою. Посилення позаеконо-мічного примусу також тягло за собою необхідність для селян іти під заступництво найбільш могутніх феодалів, які перетворювали їх у феодально залежних, примушуючи працювати на себе. Встанов-лення феодальної залежності — довготривалий процес, в якому виділяються етапи і різні стадії залежності.

Смерди. У джерелах часів Давньоруської держави часто вжива-ється термін "смерд". Давньоруські смерди XI—XII ст. змальовую-ться як значна частина напівселянського феодально залежного населення Київської Русі. За своїм місцем у суспільстві вони зай-мали проміжну позицію між вільними князівськими міністеріалами і "людьми" селянської общини. Так, входження смерда у систему князівського домену випливає як із включення його у перелік доменіальних осіб у Правді Ярославичів (ст. 26 Кр. Пр.), так і з того, що особиста недоторканість смерда обмежувалася "княжим словом" (ст. 78 Пр. Пр.). Особисто смерд був вільним. Він мав право переходити до сильного патрона. Разом з сім'єю він господа-рював у своєму "селі". Князь давав йому землю ("село") за умови виконання усякого роду служби на нього. Ця земля вважалася князівською тому, що князь і його адміністрація могли повністю здійснювати тут свои? реальну владу. У випадку смерті смерда, в якого не було синів, земля поверталася назад князеві (ст. 90 Пр. Пр.). За право володіння самостійним господарством смерд сплачу-вав князеві данину.

Смерд, який завоював довір'я князя, міг стати міністеріаломімцем, отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися за соціальною градацією досить високо. Але смердборжник міг бути перетвореним у феодально залежного закупа. Розвиток феода-лізму вів до зменшення ролі смердів у Київській Русі.

Треба зазначити, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів, у тому числі й Руської Правди, зумовили появу ще в дореволюційний період різних точок зору про цю категорію насе-лення Київської Русі*.

Ізгої. Ізгой — це людина, "зжита", вибита зі звичної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різниця у становищі ізгоїв залежала від того, з якого середовища люди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингет феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків з хазяїном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки. коли холоп, який звільнився, ішов від свого хазяїна. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляли у залежність від церкви Поряд з ізгоямивільновідпущениками у Київській Русі зустріча-лись ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського суспільства Вони входили до складу давньоруського суспільства як вільні, про що свідчать ст. 1 Кр. Пр. і ст. 1 Пр. Пр., охороняючи життя ізгоя. як й інших представників вільного населення Київської Русі, штра-фом у 49 гривен. Ізгой залишався вільним, доки сам не ставав закупом або холопом.

У Київській Русі до феодально залежних верств населення належали і вотчинні ремісники. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Руська Правда, оцінюючи їх життя у 12 гривен (ст. 15 Пр Пр.). Джерела називають феодально залежним населенням також відпущеників, задушних людей, прошеників.

Челядь і холопи. У Київській Русі до складу невільного насе-лення входили й раби. Одне із джерел рабства — полон. У Х—ХІІ ст. для позначення рабівполонених вживається термін "челядь" На відміну від челяді рабихолопи — це члени племені, продукт тих соціальних процесів, які відбувалися у середині Київської Русі Руська Правда називає і такі джерела холопства, як самопродавання, одруження на рабі "без ряду", вступ "без ряду" на посаду тіуна або ключника (ст. 110 Пр. Пр.). У холопа автоматично перетворю-вався також закуп, який тікав або провинився. За борги у рабство могли продавати боржника, який збанкрутував (ст. 55 Пр. Пр.).

Міське населення. Соціальний склад міського населення Київ-ської Русі був вельми різноманітним, що с характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міську аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Руська Правда з повагою називала "градинів", "купчин", лихварів. Купці, що зай-малися зовнішньою торгівлею, іменувалися "гості". Руська Правда надавала пільги купцям, які укладали угоди, на випадок їх неспро-можності, банкрутства (статті 48, 49, 50 Пр. Пр.). Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили най-більш численну категорію міського населення. Основна маса горо-дян була особисто вільною. Частина ремісників залежала від своїх хазяїн — бояр, купців, тощо. Особисто вільні ремісники (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці у містах оподатко-вувалися або відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріплень, наглядали за їхнім станом. Руська Правда виз-начала плату (хлібом, пшоном, солодом, грішми) представникам державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, з коштів міського населення (статті 43, 96, 97 Пр. Пр.). На кошти того ж міського населення будувалися церкви, утримувалася церковна па-рафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із загальної маси ремісників виділялися більш заможні майстри, в яких були залежні від них підмайстри або учні.

Соціальноекономічна та правова нерівність призводила до загострення класових суперечностей і розвитку класової боротьби.

5. Державний лад

Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монар-хія. Це була відносно єдина, побудована