Коли Давньоруська держава об'єднала всі східнослов'янські землі, перед нею постало завдання політичної консолідації. У цьому плані значну роль відіграли політичні акції, які здійснив Святослав, а потім, наприкінці Х ст., Володимир Святославич. Зміст їх полягав у тому, що землі і князівства, де владарювали залежні від київських князів династії, передавалися синам київського князя. Так, Свято-слав "сажає" свого сина Олега "в Деревех". Володимир посадив своїх синів у Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Пско-ві, Смоленську, Іскоростені, Владимир!, Тмутаракані. У деяких менш важливих містах правили посадники — намісники і тисяцькі князя Володимира з найближчого його оточення. Реформа Володи-мира ліквідувала владу місцевих племінних князів, інтереси яких були далекі від інтересів Києва. Вона покінчила з автономією земель. Усі вищі ступені феодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського роду, представники якого, перетворившись у великих землевласниківфеодалів, знаходилися тепер зі своїм сюзе-реном (великим київським князем) у класичних відносинах васалі-тетусюзеренітету. Ці відносини регламентувалися договорами, так званими хрестоцілувальними грамотами. Вони передбачали перш за все те, що сюзерен наділяє свого васала землею. Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном "старійшинство". Місцеві кня-зібрати як нащадки великого київського князя користувалися пра-вами на спадщину предка. Першим спадкоємцем був старший брат. Ця обставина підтримувала у князів ідею єдності, спільності і відповідальності за долю батьківщини у боротьбі зі зовнішніми ворогами. Разом з тим це зумовлювало міжусобну боротьбу, тому що кожний князь намагався фактично зрівнятися з тими, хто мав більші володіння. Міжусобиці, які стали звичайним явищем у ХІХІ І ст., підривали міць Київської Русі.

Окремі феодальні князівства настільки посилилися в економіч-ному і політичному відношенні, що втримувати їх у покорі київсько-му князю ставало неможливим. Князівські володіння перетворюва-лися у своєрідні держави у державі. Цьому певною мірою сприяли розвиток великих феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв'язки, а також формування феодального імуніте-ту внаслідок наділення великих феодалів, і перш за все місцевих князів, жалуваними та іншими грамотами. Місцеві князі зміцнювали власний політичний апарат, який головним чином копіював апарат великого князя і надавав їм можливість тримати у покорі підвласне населення, придушувати опір експлуатованих мас, який посилював-ся. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них посту-пово повністю перейшло право судити, яке вони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам.

З розвитком феодалізму десяткова система управління (з тися-цькими, соцькими, десяцькими), що виросла з дружної організації, змінюється двірськовотчинною системою управління. За цієї сис-теми не існувало різниці між органами державного управління і управління особистими справами князя. Всі ниті управління сходи-лися у дворі князя (боярина). Кожен, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) і відав тут будьякою ділянкою господар-ства або був просто близьким прислужником князя, міг з дозволу хазяїна виконувати і державні функції. Процес виникнення двірсь-ковотчинної системи управління непрямо відображений у статтях 19—23 Кр. Пр. Статті ж 12, 13 Пр. Пр. свідчили про дальший розвиток цієї системи управління. Вони передбачали високий штраф (подвійну віру), який треба сплачувати за убивство впливо-вих представників двірськовотчинної системи управління. У стат-тях 12, 13 Пр. Пр. назви князівських слуг уніфіковано шляхом застосування загального терміна "тіун" (з різними уточненнями). Так, огнищанин став називатися "тіуном огнищаним", старий ко-нюх — "тіуном конюшим", староста сільський і ратайний — "тіу-ном ратайним і сільським". Тіун огнищаний, тіун конюший, тіун ратайний і сільський та інші князівські слуги виконували також завдання державного характеру.

Для того щоб просунутися по ієрархічній сходинці треба зраз-ково виконувати функції слуги при дворі феодала, бути особисто відданим йому. З ускладненням завдань державного управління роль службових осіб зростала, відбувалися розподіл, уточнення функцій між ними, встановлювалася їх відносна спеціалізація. Найбільш по-важними посадовими особами були: воєвода — начальник усіх зброй-них сил князівства; тіун конюший, який відав питаннями забезпе-чення князівського війська кіньми; дворецькийогнищанин, який управляв князівським двором і одночасно виконував важливі держа-вні доручення; стольник, в обов'язки якого входила організація постачання князівського двору продуктами тощо. Вищим службовим особам прислуговували численні управителі — тіуни, старости.

Апарат двірськовотчинного адміністративногосподарського управління був типовим феодальним апаратом, оскільки основу його становив специфічний феодальний принцип безпосередньої та невід'ємної належності політичної влади землевласнику. Двірськовотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії — і у великокнязівському домені, і володіннях князів, і в боярських вотчинах. Обсяг влади місцевих феодалів при цьому зростав до такої міри, що не тільки місцеві князі, але й навіть бояри у своїх вотчинах одержували широке право суду щодо залеж-ного від вотчинника населення.

Феодальні з'їзди. Послаблення влади великого київського кня-зя і посилення впливу багатих феодальних землевласників зумови-ли скликання феодальних з'їздів ("снемів"). Ці з'їзди були загаль-нодержавними. На них збиралися місцеві князі, їх спільники ("бра-ти"), васали ("сини"), бояри, інколи церковна знать. Під проводом великого київського князя тут розробляли нове законодавство, розподіляли лени, розв'язували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. З'їзд був, таким чином, державним органом, який вирішував питан-ня, що стосувалися суспільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умовах послаблення влади київського князя і посилення впливу місцевих феодалів. Так з'їзд 1097 р. в Любечі, маючи на увазі "строение мира", визнав незалеж-ність окремих князів ("каждый пусть держит одну отчину