Феодальні з'їзди не могли припинити процес розпаду Київсь-кої Русі, оскільки в основі його лежали соціальноекономічні фак-тори. Політична влада, будучи атрибутом земельної власності, в міру зростання і зміцнення приватного землеволодіння переважно зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду великому князю, що у кінцевому рахунку й прискорило розпад Київської Русі

Віче. У Давньоруській державі продовжували існувати народні збори — віче. Із племінних сходів давніх слов'ян вони перетвори-лися у збори, в яких брали участь вільні дорослі жителі міста — купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль в них належала міській феодальній верхівці — боярам і "старцам градским". Збори ці мали певне значення у політичному житті Київської Русі. Рішення про убивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древля-ни, наприклад, прийняли на вічі ("сдумаша со князем своим Ма-лом"). У 970 p. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Коли у 997 p. Бєлгород оточили печені-ги, міське населення "створиша вече". Важливою функцією віча було комплектування народних ополчень і вибір його ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом віча була Рада. У зв'язку з тим, що віче збиралося рідко. Рада не тільки представляла його, але фактично й заміняла. Правила в ній міська знать*. З розвитком феодалізму та зміцненням влади князів і дер-жавного апарату діяльність віча практично відмирає. Виняток ста-новили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков).

Вервь. Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська територіальна община. Вона здійснювала колек-тивну власність на неподільні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів та їхньої власності у конф-ліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов'язані поміж собою системою кругової поруки, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов'язання. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, які знаходилися недалеко один від одного.

Збройні сили складалися з трьох основних частин: великокня-зівської дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів; на-родного ополчення; найманих загонів.

Дружина була ядром війська. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружин-ники постійно перебували поруч з князями, жили з ними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Верхівка дружинників спрямовувала діяльність князя. Літопис розповідає, що Володимир Святославич "любя дру-жину и с ними думал о строе земелнем и о уставе земелнем".

Основний контингент дружини — родова знать, але усякий, кого князь вважав цінним у ратній справі і пораді, міг бути вклю-чений до складу дружини. Із рядів старшої дружини виходили найбільш важливі представники князівської адміністрації — посад-ники, тисяцькі та інші.

Молодші дружинники ("отроки", "пасинки", "дитячі") пос-тійно знаходилися при дворі князя, зближуючись зі слугами. З молодшої дружини виходили охоронці князя, а також призначалися нижчі посадові особи.

Представники верхівки старшої дружини з часом стали нази-ватися боярами. У договорі Олега з Візантією 911 p. говориться, що він підписаний від імені "бояр його світлих". Боярами іменували у першу чергу членів старшої дружини, які дістали не тільки велику суспільну увагу, але й певну самостійність. З поглибленням та розширенням феодального процесу вони осідали на землі, відрива-лися від князівського двору, перетворювалися у землевласників. Бояри створювали свої дружини. Відносини між ними і князем з часом переростали у васальні. Отже, колишні дружинники князя, перетворюючись у феодаліввасалів приводили на війну свої дружи-ни, феодальні ополчення, що складалися з міського населення, слуг, холопів і залежних селян.

Народні ополчення були головною силою війська. Вони ком-плектувалися у період воєн з зовнішнім ворогом, у випадках загрози вітчизні.

До воєнних операцій князі залучали також іноземні наймані загони. Ці військові частини складалися з варягів, фінських і тюркських племен. Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він взяв з собою "множес-тво варяг, и словен, и чудь, и кривичи, и мерю, и древляны, и радимичи, и поляни, и север, и вятичи, и хорвати, и дулебы, и тиверци".

Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.

Церква. Представники феодального класу, і перш за все сам великий київський князь як глава держави, добре розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використовувати її в інтересах свого класу. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцнення Давньоруської держави, велике значення мала релігійна реформа князя Володимира Святославича, який запровадив (близь-ко 988 р.) на Русі християнство як державну релігію. Дохристиян-ська релігія слов'ян, яка відображала ідеологію первіснообщинного ладу, з виникненням класів і держави була неспроможна сприйняти нові умови суспільного життя і виконувати таку функцію релігії, як посвячення служінню феодальному устрою.

У народі християнство поширилося не зразу. Введення нової релігії з самого початку зустріло опір простого люду і вимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство прий-няло князівське оточення, а вже потім — народ.

Введення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації.

Досить швидко давньоруська православна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кі-лькість людей, що в кінцевому рахунку призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського