Політична структура України була такою: представники соці-алістичних партій на початку грудня 1918 p. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча — трудовому конгресові, обраному "трудовим населенням". Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях — трудовим радам селян, робітників та "трудової інтелігенції". В уряді точилася дискусія щодо поняття "народ". Прем'єр В. Чеховський наполягав, що право на участь в конгресі мають тільки представники "трудящих мас". Але кого визнавати за "трудящих"? Виборчих прав були позбавлені "не тільки "капіталісти" та "поміщики", а й частина інтелігенції:

професори, .адвокати, лікарі, педагоги середніх шкіл тощо. Вибор-чих прав дістали представники інтелігенції, які мали "безпосередні стосунки з народом: лікарські помічники, фельдшери, вчителі на-родних шкіл, службовці канцелярій та ін. Так розуміли автори інструкції "трудовий принцип".

5 січня 1919р. з'явився закон, яким було призначено перше засідання Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. В законі говори-лось, що на Трудовий конгрес треба обрати 593 делегати: 377. — від селян, 118 — від робітників, 33 — від трудової інтелігенції і 65 — від західноукраїнських земель.

Перебуваючи у скрутному становищі. Директорія, її уряд і український народ нетерпляче очікували відкриття Трудового кон-гресу сподіваючись, що його представники знайдуть вихід з важкого становища держави і вживуть заходів до виведення України з міжнародної ізоляції і подолання внутрішніх труднощів.

23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конфесу одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон "Про форму влади в Україні", яким вся влада передавалася Директорії;

були створені різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо.

Директорія одержала право приймати закони, які мали бути затверджені або відкинуті наступною сесією конгресу. Директорія призначала або усувала з посад членів кабінету. Конгрес висловився за демократичний устрій в Україні. Рада Міністрів і комісії одержа-ли завдання підготувати вибори майбутнього Сейму України. Кон-грес схвалив також протест проти порушення цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і Польщею.

Ситуація, в якій опинився Трудовий конгрес, була непростою. Більшовики підходили до Києва. Головну увагу конгрес присвятив орієнтації — чи на більшовиків, чи на Антанту.

Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Дирек-торії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директо-рії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.

Багато заперечень викликало призначення С.Петлюри — ци-вільної людини на пост Головного отамана.

2. Держави Антанти і Директорія

В міру відходу німецьких та австрійських військ з України почалось її захоплення більшовиць-кими загонами. Власних збройних сил для боротьби з ними Дире-кторія не мала. 2 лютого 1919р. Директорія була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці. Київ негайно зайняли більшовики. Цими подіями було завдано шкоду не лише військову, а й політичну і моральну.

Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду вста-новити контакти з командуванням військ Антанти, переважно фра-нцузькими, які окупували південну Україну. Командування фран-цузького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шу-кати контактів з Директорією. Проте французи висунули цілу низку вимог до Директорії. Так, вони бажали, щоб э неї вийшли В.Вин-ниченко, С.Петлюра та прем'єр В.Чеховський; вони вимагали фо-рмування нового, правого уряду, що створив би протягом трьох місяців 300-тисячну українську армію під протекторатом Франції. Під час боротьби з більшовиками остання мала контролювати українські залізниці, щоб не було перерв у постачанні людей і військового спорядження для фронту. Франція прагнула також мати вплив на господарську політику українського уряду. Справу ж самостійності України мала вирішити мирна конференція.

І хоча Директорія не бажала поступатися української держав-ності і не приймала всерйоз французьких пропозицій, вона все ж таки вислала свою делегацію до Одеси з метою розпочати перего-вори з французькими представниками.

Здавалось, що все йде до згоди України з Францією, бо В.Винниченко склав повноваження і виїхав за кордон, відійшов також від справ прем'єр В.Чеховський.

Позиція С.Петлюри, котрий після В.Винниченка вийшов на перше місце в державі, заздалегідь прирікала на невдачу переговори з французами, які домагалися його відставки. 13 лютого 1918 p. С.Петлюра створює новий кабінет на чолі з С.Остапенком, який був прихильником союзу з Антантою, і Кабінет Міністрів одержав завдання розпочати з французами нові переговори.

Саме в той час почалася мирна конференція в Парижі, де французький прем'єр Ж.Клемансо почав поволі формувати не-прийнятну для України думку між західними державами.

Таким чином, домовитися з державами Антанти уряду Дирек-торії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську