боротьби ОУН-УПА зазнавала кожного дня болючих втрат. 4 листопада 1948 р. у бою з чекістами на околиці села Малий Любінь, яке майже почало підійматися з попелу після страшної, подібної до Хатинської трагедії, вчиненої тут радянськими вояками на початку 1945 р., був убитий видатний командир "УПА-Захід" ВО "Буг" Крайовий Провідник ОУН Львівського краю Федір (Зеновій Таршаковець). 31 січня 1949 р. у Львові, відстрілюючись, загинув полковник УПА Липар (Олександр Гасин). В лютому 1949 р. на Волині енкаведисти вбили командира УПА, Крайового Провідника. ОУН на Північне-Західних Українських Землях Смока (Петра Козака). 17 квітня 1949 р. під час облоги криївки в долині річки Лімниці застрелився командир "УПА-Захід" полковник Шелест (Василь Сидор). [5, 814] В жовтні 1949 р. помер від рани командир УПА Хрін, який був широко відомий своєю боротьбою на Закерзонні, талановитий літератор, автор відомих на Заході мемуарів "Крізь сміх заліза", та "Зимою у бункері". 5 березня 1950 р. стався найбільший для УПА удар – в с. Білогорша під Львовом, оточений спецвідділами МДБ, яких навмисно прислали з Києва, загинув смертю героя Головний Командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич). [5, 814] Про це шеф МДБ Абакумов одразу ж повідомив особисто Сталіна. Після смерті Р. Шухевича його пост зайняв полковник Коваль (Василь Кук).
Загибель Р. Шухевича стала для УПА-ОУН непоправним ударом. Жорстокі репресії, підступність та військова могутність ворога призвели до того, що вже в 1951-1953 pp. збройна боротьба ОУН-УПА закінчилась поразкою, хоча окремі боївки протримались до середини 50-их років. Та це були останні з хоробрих бійців. Певну роль в остаточному припиненні боротьби відігравала деяка лібералізація комуністичного режиму після смерті Сталіна і зміни у внутрішній політиці Радянської держави за М. Хрущова.
Окрему, але поки що мало відому сторінку історії УПА, становлять повстання у сталінських концтаборах. Політичне-організаційною основою для цих повстань служило доручення ОУН-УПА, видане ще в 1947 р. під назвою "До насильно вивожуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи". В 1949 р. встановлено зв'язок між Проводом ОУН-УПА на Українських Землях і полоненими членами ОУН-УПА, яких було вислано за межі українських земель. Ці засланці і каторжани організували "ОУН-Північ", їх провід очолював Михайло Сорока. Цей провід керував і координував страйками і повстаннями політв'язнів по всій території Гулагу. 1953 року у воркутинських таборах, а в 1954 р. в концтаборі Кенгіра відбулись масові бунти в'язнів, які були надзвичайно жорстоко придушені військами МВС. Найбільш активними серед бунтарів були ув'язнені стрільці УПА. Засуджені члени ОУН готували також збройне повстання в Екібастузькому таборі. Учасників змови видав зрадник. Очевидцем цих подій був російський письменник О. Солженіцин.
Взятий 1953 p. в полон на Україні, старшина служби безпеки СУНУЛА Василь Підгорецький засуджений на 25 років неволі, був організатором повстання в Ташкенті 1955 р.
У жовтні 1956 р. в Угорщині перемогла народна революція проти маріонеткового місцевого комуністичного режиму Гере-Ракоші. Із колишніх членів У ПА на еміграції було створено кілька батальйонів добровольців, які відправились до Будапешту і взяли участь у боях проти радянських окупаційних військ. Вони обороняли мости через Дунай, які об'єднують дві частини мадярської столиці – Буду і Пешт. Більшість із них загинула.
15 жовтня 1959 р. в Мюнхені агент КДБ Богдан Сташинський пострілом із газового пістолета вбив С. Бандеру. За підступне вбивство терорист отримав з рук тодішнього голови КДБ О. Шелепіна орден Бойового Червоного Прапора. Указ про нагороду підписав К. Ворошилов. Смертю Степана Бандери закінчується славна і героїчна епопея Української Повстанської Армії.
Висновки
Таким чином, Українська Повстанська Армія виникла як форма протесту і захисту українського народу проти гітлерівської окупації, її бійці відіграли певну роль у порятунку народів Європи від завойовницьких планів гітлерівської Німеччини, внесли свою долю у розгром фашизму. Після закінчення другої світової війни УПА вступила у смертельну боротьбу із людиноненависницьким сталінським режимом. Ця боротьба була надзвичайно виснажливою, важкою і кривавою. У глибинній пам'яті народу учасники українського партизанського руху 40-50 pp., незважаючи на всі інсинуації комуністичної пропаганди, залишилися героями, захисниками Батьківщини.
Після розгрому основних сил УПА восени 1944 – навесні 1945 pp. почався другий етап боротьби. Закордонний провід ОУН на чолі з Бандерою, що перебував на території Західної Німеччини, приймає рішення про виведення з України до Німеччини та Австрії груп УПА. Восени 1945 і навесні 1946 р. з цією метою провадяться два рейди по території Словаччини. А протягом 1947-1948 pp. тим же маршрутом – ще кілька великих рейдів.
Про масштаби антирадянського опору можна судити з таких даних: за час з 1 липня 1949 р. бандерівським підпіллям на території 13 областей України, зокрема Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, проведено 3190 збройних акцій. Усього ж упродовж 1944-1952 pp. вчинено їх 14,5 тис. Об'єктами терористичних акцій ставали люди, прорадянська діяльність яких суперечила лінії ОУН-УПА і вважалася "зрадою Україні". Ці каральні дії чинила бандерівська "Служба безпеки" (СБ). Заложниками відступників ставали їхні родини, включаючи малих дітей, майно забиралося, а хату спалювали. У лютому 1946 р. бандерівське підпілля спричинило фактичне бойкотування виборів до Верховної Ради СРСР.
Небажання і невміння тоталітарне мислячих протиборствуючих сил шукати політичні засоби розв'язання громадянського конфлікту, покладання надій на силові прийоми призвело до ще більшого ускладнення обстановки в Західній Україні. За умов загострення напруження в світі, початку "холодної війни", з одного боку, й утвердження всевладдя органів держбезпеки у