Соколівському районі Дрогобицької області розмістились: у Сколе – 700 чоловік і танкова частина, Бубнищс – 25, Воля Довголуцька – 20, Гірне – 15, Кам'янка – 25, Корчин – 30, Крушельниця – 43, Луковиця Горішня – 20, Луб'янці – 25, Монастирець – 20, Межиброди – 60, Підгородці – 90, Розгірче – 30, Стинява Нижня, Стинява Верхня – 20, Семигинів – 25, Сукул – 25, Синевідсько Верхнє – 220, Синевідсько Нижнє – 30, Сопіт – 30, Танява – 60, Труханів – 40, Улично – 125, Хромогорб – 70, Ямельниця – 10. [12, 272]
В такий спосіб було заблоковано Станіславщину, Дрогобицьку, Львівську, Волинську, Чернівецьку і частково Закарпатську і Кам'янець-Подільську області. Одночасно з приходом гарнізонів введено у кожній місцевості військовий стан. Всім мешканцям було заборонено виходити вночі без спеціального письмового дозволу зі своїх будинків. Кожен мешканець зобов'язаний був ночувати у своїй хаті чи квартирі, спеціальні відділи МВС перевіряли, чи це розпорядження виконується.
Ввечері і вночі вікон не можна було заслонювати, бо інакше чекісти кидали до хат ручні гранати. Кожна хата і кожне подвір'я піддавалися дуже детальним обшукам. [12, 272] Головна мета блокади – не допустити вивезення з сіл до лісу ніяких продуктів і примусити голодуючих повстанців вийти з лісу. На всю родину членів УПА МДБ накладало родинну і майнову відповідальність (її ЧК вперше застосувало на Тамбовщині під час придушення ще у 1921 -1922 pp. повстання селян під проводом О.Антонова). Кожну родину, член якої воював в УПА, арештовували і вивозили до Сибіру, а її майно конфісковували. Всього ж із західних областей У країни до Сибіру і на Далекий Схід у 1944-1951 pp. було вивезено 65906 родин або 203661 особи. Сталін і Берія навіть розглядали питання про доцільність виселення всього українського населення західного регіону республіки [6, 36].
З полоненими воїнами УПА карателі поводились надзвичайно жорстоко. Навіть важкохворих і поранених бійців, а також медсестер Українського Червоного Хреста чекісти по звірячому закатовували, трупи вішали на придорожніх стовпах або кидали на вулицю, забороняючи населенню їх хоронити і змушувати людей переїздити через них підводами. Ось що почув у розмові з одним чекістом і записав з його вуст у щоденнику 1945 р. Олександр Довженко: "Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса (...), а він гадюка, так і помер з криком "Слався Україно". Скільки я їх перемордував" ...Пригадує колишній учасник УПА В. Максимович: "Знаю, як одну дівчину мучили. Це була станична (адміністративна посада за ОУН) жіночої сітки, її взяли на допит, били, всіляко катували, а потім роздягли догола і посадили на розжарену піч. Вона не витримала таких тортур і померла" [6, 36]. Дівчатам-зв'язковим УПА чекісти часто влаштовували "червоні чобітки": садили босими ногами в киплячу воду і тримали півгодини, а потім вивозили в ліс і кидали. Більшість з оцих дівчат вмирали у нелюдських муках.
Садизм МДБ не знав меж. З 1945 р. відновлюється середньовічна практика (прилюдне катування). На площу зганяють місцевих жителів, приводять заарештованих, звичайно, важкопоранених бійців УПА і на очах у всіх влаштовують варварське катування. Були випадки, що люди, яких змушували дивитись на ці криваві оргії, божеволіли.
З метою деморалізації всього населення працівники МДБ, застосовуючи терор, шантаж і підкуп, створюють в кожній місцевості розгалужену мережу донощиків, так званих сексотів.
З польських шовіністів, колишніх москвофілів, злочинних елементів та заляканих, морально зламаних людей МВС-МДБ організовує колабораційні "истребительные отряды", або як їх називали в народі "стрибки". [12, 200-201] Загони "стрибків" становили велику небезпеку для У ПА, оскільки ті знали мову, психологію місцевих людей і тому досягли значних успіхів у боротьбі проти повстанців. На 15 лютого 1945 р. у західних областях України діяло 292 винищувальні батальйони, у складі яких налічувалося 24 тис. чол.
У 1946 p. навесні більшовики у боротьбі з УПА застосовували методи масового випалювання лісів у тих теренах, де сподівалися більшого скупчення повстанців.
До такого засобу, незважаючи на те, що Україна – одна з найменш заліснених країн Європи, вони вдавалися вже попередніми роками, але тоді ці акції не були такими масштабними. Намагаючись позбавити партизанів лісового середовища, у якому ті почувалися господарями, більшовики дуже часто підпалювали окремі сектори лісу, розробляючи на сусідніх просіках і стежках застави, які мали винищувати вогнем повстанців, що рятуватимуться від пожежі.
Весною 1946 р. в цей спосіб спалено майже всі соснові ліси на Ковельщині. в північно-східній частині Львівщини (Сокальщина), ліси в околицях Станіславова (Чорний ліс) і багато інших лісових масивів [12, 162].
Напасники не обмежувалися лише паленням лісів. У багатьох випадках разом з лісами вони спалювали і прилеглі села. В такий спосіб стерто з лиця землі, наприклад, села Велика Радванецька, Кути коло Трійці, Лісові коло Топорова, Добролівка біля Шурович (Львівська область). Запалювали ліси або самі енкаведисти чи сексоти, або ж ранньою весною авіація запалювальними бомбами.
Улюбленою формою роботи МВС-МДБ стають найрізноманітніші провокації. Це, наприклад, підробка заяв. Якщо до рук чекістів потрапляв видний командир УПА, вони таємно його знищували, а потім публікували нібито написану ним, а насправді сфабриковану, "покаяну" заяву. Так вчинили зокрема з поручиком Зміюкою, сином героя ЗУНР полковника Дмитра Вітовського.
Чекісти не гребували жодними методами. На Західну Україну засилались вишколені банди головорізів, переодягнених у форму УПА, які не лише знущалися над людьми, чинили