Договірно-правове забезпечення системи українсько-польських культурних зв’язків у пострадянський період
Розробка договірно-правової бази міждержавних українсько-польських стосунків у 90-х роках ХХ ст. виявилася процесом, який зазнав впливу демократичних змін у всій Європі. Його тривалість та насиченість, поступова зміна пріоритетних геополітичних орієнтирів обох країн дали вітчизняним історикам і політологам підстави виділити ряд етапів у відносинах між незалежною Україною та Польщею.
Працюючи над цим, учені (зокрема І. Мельникова) відзначають, що нові засади зовнішньої політики України було сформульовано у проголошених Верховною Радою Декларації про держав-ний суверенітет від 16 липня 1990 р. та Акті незалежності від 24 серпня 1991 р., затвердженому всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. [4, 59].
У цьому сенсі обидва документи спрямовувалися насамперед на утвердження нашої держави як рівноправного суб’єкта міжнародного права, на забезпечення її територіальної цілісності, недоторканості кордонів, врахування іншими народами національних інтересів українців, поширення образу України як надійного партнера для міждержавної співпраці. Їх здійснення мало ґрунтуватися на дотриманні загальновизнаних норм і міжнародного права – добровільності, взаємоповаги, рівноправності, невтручання у чужі внутрішні справи [4, 60].
Зміна геополітичного становища країн колишнього соціалістичного табору потребувала і відповідного теоретичного обгрунтування. Традиційно ним вважається комплекс двосторонніх угод, спрямованих на врегулювання практичних контактів між певними державами світу. Так, Д.Горун і В.Глібов розробили такий подібний до запропонованого Л.Чикаленко й О.Васильєвим [12, 159] варіант періодизації українсько-польських стосунків[3, 17-18]:
підготовчий (1990 р. – 1 грудня 1991р.) – включає в себе дії української та польської сторін щодо розбудови відносин в умовах неповного суверенітету України. До них належить схвалення Сеймом Республіки Польща 27 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Підвалини якісно нової прямої двосторонньої співпраці було закладено у Декларації про принципи й основні напрями розвитку українсько-польських відносин, підписаній 13 жовтня 1990 р. у рамках офіційного візиту до Києва Міністра закордонних справ Польщі К. Скубішевського.
Щодо питань культури, то в документі наголошувалося на необхідності поліпшення становища відповідних національних меншин в обох країнах. Збереження їх самобутності мало стати запорукою зближення українського та польського народів, етнічно і політично споріднених. Визнавалася потреба примноження позитивної спадщини багатовікових взаємин між ними.
“романтичний” (1 грудня 1991 р. – початок січня 1993 р.) – його характерними ознаками є пошук політичних партнерів серед великих держав, таких як ФРН, США, при одночасній мінімалізації стосунків з Росією. Головні події: 2 грудня 1991 р. Польща першою у світі визнала незалежність України, 8 вересня 1991 р. досягнута домовленість про обмін надзвичайними послами, 4 січня 1992 р. відбулося встановлення повноцінних дипломатичних стосунків. 18 травня 1992р. у Варшаві, під час першого офіційного візиту Президента України Л.Кравчука до Польщі, укладено Договір про добросусідство, дружні взаємини та співробітництво.
Таким чином, у цей період активно велася легітимізація українсько-польських контактів. З другого боку, не вистачало конкретної роботи по зміцненню міждержавних зв’язків. Польща обережно ставилася до спроб нашої країни встановити тісніші відносини з Німеччиною.
“прагматичний” (січень 1993 р. – кінець 1995 р.) – розпочався з приходом до влади в обох державах прагматично налаштованих прем’єр-міністрів: Л.Кучми та Г.Сухоцької. Цей етап відзначався, на думку В.Глібова і Д.Горуна, деякою стагнацією у двосторонніх відносинах. До його позитивних здобутків можна зарахувати організацію Консультаційного Комітету Президентів України і Польщі - результат відвідин Києва 24 – 26 травня 1993 р. Президентом Л.Валенсою. Тоді ж розпочалося співробітництво обох країн з міжнародними організаціями, зокрема з НАТО [3, 17-18].
Події наступних років дають змогу нам доповнити періодизацію українсько-польських стосунків у 90-х рр. ще двома етапами:
“стратегічне партнерство” (1996 р. – березень 1999 р.) – міжнародні стосунки цього типу передбачають, що їх суб’єкти дотримуватимуться спільної лінії у зовнішніх відносинах, політики найбільшого сприяння в економічному співробітництві, взаємно здійснюватимуть посильну допомогу щодо вступу у європейські структури: ЄС і НАТО, активізують взаємодію у всіх галузях життя і на всіх рівнях – від загальнодержавного до локального.
Як найважливіші віхи у розробці цієї концепції можна назвати такі події. В ході державного візиту Президента України Л. Кучми до Польщі 25-27 червня 1996 р. керівники сусідніх держав уклали Спільну декларацію Президентів України і Польщі, яка, підсумовуючи досвід двосторон-нього спілкування, проголосила новий курс. Конкретизовано цей намір було у Меморандумі стратегічного партнерства між Польщею та Україною, підписаному найвідомішими політиками наших країн [3, 20-21].
Моральне право твердити про досягнення такого рівня відносин дала Спільна заява Президентів України і Польщі “До порозуміння і єднання”, завірена їх підписами під час візиту в Україну А.Кваснєвського [12, 157-158]. Поява цього документа стала можливою тільки після серії зустрічей політиків і науковців з обох країн, спрямованих на усунення негативних стереотипів в українсько-польських стосунках, що вкорінилися у суспільній свідомості впродовж віків. Хоча україно- та полонофобські настрої подолати дуже важко, перші кроки на цьому шляху виявилися вдалими і перспективними.
“пріоритетне стратегічне партнерство” – під такою умовною назвою можна виділити період українсько-польських стосунків, що розпочався з березня 1999 р., після вступу Польщі, Чехії та Угорщини до НАТО. Польщі було відведено роль промоутера України, її провідника в інтеграції до міжнародних структур. У цей час розпочалося поступове здійснення завдань, поставлених перед українською і польською зовнішньою політикою у попередні роки. Їх виконання не в останню чергу ускладнюється тим, що, на відміну від Польщі, Україна, завдяки своїй географічній та історичній пограничності досі перебуває на роздоріжжі між Європою та Євразією.
Оновлення