почалися репресії та масові депортації. Проводилося гоніння на Церкву. За приблизними підрахунками американського історика Яна Гросса з’ясувалося, що кількість депортованих, ув’язнених та вбитих радянською владою громадян колишньої Речі Посполитої у 1939-1941 рр. у 3-4 рази більша за кількість репресованих у німецькій зоні окупації Польщі.
Діяльність ОУН у 1939-1941 рр. В умовах більшовицького тоталітаризму єдиною політичною силою, яка була здатна вести боротьбу за українську державність стала Організація Українських Націоналістів. Глибока законспірованість структур ОУН дозволила уникнути долі легальних політичних організацій, які були заборонені, а їх лідери ув’язнені або знищені радянським режимом. Розуміючи це, радянські спецслужби робили все можливе, аби розгромити організацію. Для цього ще в 1938 році вони вчинили замах на керівника ОУН – полковника Євгена Коновальця. Його було вбито агентом НКВД П.Судоплатовим, який під виглядом зв’язкового прибув до Роттердаму і при зустрічі з полковником подарував йому коробку цукерок з вибухівкою. Після загибелі Коновальця всередині ОУН розпочалося протистояння, яке призвело в 1940 році до розколу організації на дві частини. Одне крило очолив Андрій Мельник, друге ж – представник молодшого покоління – Степан Бандера.
У Західній Україні НКВД вдалося викрити деякі структури організації та заарештувати її членів. Але незважаючи на це, ОУН як, політична формація залишилася багато в чому цілісною, зберігши свій організаційний і бойовий потенціал.
Обидві фракції ОУН підтримували контакти з німцями, сподіваючись, що ті сприятимуть процесу відновлення Української держави. Звичайно, плани німців не співпадали з політичними прагненнями ОУН, але нацисти про це мовчали. Саме тому ОУН, з одного боку, співпрацювала з німцями, а з іншого самостійно шукала розв’язки проблеми української державності.
3. Німецько-радянська війна 1941-1945 рр.й боротьба українців за незалежність.
Між тим, ”медовий період“ радянсько – німецького “шлюбу” за розрахунком підходив до свого завершення. Протягом осені 1940 року німецький генеральний штаб розробляв різні аспекти майбутнього плану нападу на Радянський Союз, а 18 грудня Гітлер видав директиву, відому як план “Барбаросса”. Визначивши початок операції на 22 червня 1941 року, німці залучили для цього 5,5 млн. солдатів, 47260 гармат і важких мінометів, близько 4,3 тисяч танків і 4950 літаків.
Радянське військо на західних кордонах кількісно переважало німецьку армію, але 22 червня 1941р. було заскочене зненацька нападом німців. Так почалася німецько–радянська війна, яка тривала до травня 1945 року.
За перші три тижні війни німецькі війська просунулися на територію СРСР місцями від 300 до 600 км. Був завзятий, хоча спорадичний опір Червоної армії. Наприклад, танкова битва в районі Рівне – Дубно – Броди чи оборона Києва допомогли частково стабілізувати ситуацію, завдаючи значних втрат німецькій армії. До 26 серпня 1941р. німці втратили 94 тис. убитими і 440 тис. пораненими. Людські втрати з радянського боку були значно більшими. Тільки наприкінці 1941р. до німецького полону потрапило 3,8 млн. солдатів. Відступаюча ЧА та війська НКВД чинили військові злочини проти мирного населення, зокрема, наприкінці червня 1941р. у в’язницях Західної України було розстріляно близько 20 тисяч політичних в’язнів.
Український напрямок для Гітлера був одним з головних. Уже 18 серпня 1941р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України – “безпосереднє стратегічне завдання”.
На території України групі німецьких армій “Південь”, якою командував генерал-фельдмаршал Рунштедт, протистояли радянські війська Київського особливого та Одеського воєнних округів. Після падіння Києва та ліквідації під Уманню двох радянських армій, німці замкнули кільце оточення під Полтавою, продовжуючи наступ на Харків, у Донбасі і Криму. В історію війни увійшла 8-місячна оборона Севастополя, який німецькі війська захопили лише 4 липня 1942р.
Довготривалими і запеклими були бої за Одесу.
Протягом літа-осені 1941р. захоплена німцями територія України була поділена на такі зони окупації: Буковина і Бессарабія разом з Одесою (“Трансністрія”) відійшли до Румунії, “Дистрикт Галичина” приєднувався до утвореного на польській території німцями Генерального губернаторства; на решті українських земель було створено Рейхскомісаріат “Україна” з центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська області та Крим входили до прифронтової зони, перебуваючи під владою військових. До кінця 1941р. вся Україна була під німецькою окупацією, влітку 1942р. нацисти захопили Крим.
Німецький окупаційний режим на території України. Завданням нацистської влади, за словами рейхскомісара України Еріха Коха, було витягнути з України всі багатства, не звертаючи уваги на почуття чи власність українців, а останні мусили працювати, працювати і ще раз працювати. Виходячи з цього, німці запровадили систему рабської експлуатації і народовбивства. Дуже частими були масові розстріли заручників чи в’язнів, крім того, окупанти вивозили українську молодь, й навіть дітей, до Німеччини на невільницьку працю. Захоплюючи великі міста, нацисти нищили або грабували бібліотеки, музеї, наукові установи. Знищуючи символи негерманських культурних досягнень, вони розраховували полегшити собі колонізацію східних просторів. В Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концтаборів, таких, наприклад, як Янівський у Львові, Бабин Яр у Києві та ін.
Національно-визвольний рух в умовах німецько-радянської війни. У червні 1941 року Україна опинилася між молотом і наковальнею. Дві потужні імперії зійшлися у двобої. Україна ж стала об’єктом зазіхань як з боку нацистів, так і з боку більшовиків. В цих умовах самостійно відстоювати національні інтереси і захистити народ від знищення було дуже важко. Тому ОУН із тактичних міркувань вирішила орієнтуватись на підтримку Німеччини. Намагаючись грати на протиріччях між великими державами, оунівці хотіли створити самостійну