Після захоплення німцями Львова, 30 червня 1941р. було проголошено відновлення Української держави і сформовано уряд на чолі з одним із лідерів ОУН Ярославом Стецьком. По всіх містах та містечках, також і в Рівному, в багатьох селах відбувалися подібні проголошення. Цю акцію українське населення вітало з великим ентузіазмом. Проте німецька влада відкрила свої карти, де, як відомо, не було місця політичній самостійності українського народу. Нацисти заарештували лідерів ОУН Я.Стецька, С.Бандеру й членів крайового правління. Арештованих відправили до Берліну, а потім до концтабору Заксенхаузен.

Отже, витворилася досить чітка ситуація: по один бік український самостійницький рух під проводом Бандери, по другий німецька окупаційна влада. Щодо групи Мельника, то й вона невдовзі розчарувалася у німецькій політиці і стала у виразну опозицію до Третього Рейху.

Це призвело до того, що почали формуватися українські підпільні та партизанські групи. Ще у 1941р. на волинському Поліссі було створено перші українські партизанські підрозділи під проводом Тараса Бульби–Боровця, які отримали назву “Поліська Січ” і підтримували контакти з урядом УНР у вигнанні. Формуються похідні групи ОУН. Одночасно створюється Українська Національна Рада, яка намагається діяти легально, щоб захистити інтереси українського населення. Виходять у світ українські газети – “Волинь” у Рівному за редакцією Уласа Самчука, “Українське слово” у Києві за редакцією Івана Рогача, журнал “Литаври” за редакцією Олени Теліги. Незабаром ці видання були заборонені, а їх редактори ув’язнені, або розстріляні нацистами (І.Рогач, О.Теліга), оскільки німці за жодних обставин не хотіли підтримати самостійницький рух.

Створення Української повстанської армії. В таких умовах український рух опору стає все більш організованим і масовим. У жовтні 1942 року на Волині було створено Українську повстанську армію, перший її штаб знаходився в урочищі Гутвин біля Костополя. Українські повстанці воювали не тільки проти німців, але й проти радянських партизанів та комуністичного підпілля, а також проти Армії Крайової, інших польських формувань, які намагалися контролювати терени Західної України з метою включення їх до складу майбутньої звільненої Польщі задля відновлення польської окупації Волині та Галичини. Головними командирами УПА були Дмитро Клячківський (Клим Савур, 1942-1944) та Роман Шухевич (Тур, Тарас Чупринка, 1944-1950). Серед повстанського керівництва найбільш помітними були Сергій Качинський, Василь Івахів, Ростислав Волошин та інші.

Після вступу на територію України у 1943-1944 рр. Червоної армії, УПА почала воювати проти радянської влади під гаслом боротьби за Українську державу. СРСР використовував традиційні методи у війні з партизанами й підпіллям, насамперед, намагаючись підірвати довір’я місцевого населення до повстанців. Чинилися провокації, подібні до тих, що були організовані поляками у Закарпатті у 1939р., тільки в значно більших масштабах. На відміну від закарпатських подій, історію боротьби радянських спецслужб проти УПА вивчати складно, оскільки архіви КДБ СРСР дотепер повністю не розсекречено, бо для представників політичного керівництва України часів Л.Кучми характерна ідейна спадкоємність традицій радянського режиму.

Радянські партизани в Україні. Радянський підпільний і партизанський рух у перший період війни був скоріше виявом боротьби за самозбереження, ніж цілеспрямованим опором нацистам. Німці просувалися дуже швидко, у їхньому тилу опинилося чимало комуністів, посадових осіб, працівників НКВД, які переховувалися переважно в лісах і стихійно організовувалися в бойові групи. Щоб не допустити посилення радянських впливів, українські підрозділи Поліської Січі Т.Бульби-Боровця успішно боролися з такими групами.

На відміну від Правобережжя, на сході України радянське командування вже мало змогу підготуватися до підпільної боротьби. У червні 1942р. було створено Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем, який займався координацією дій партизанських загонів, засилав у ворожий тил диверсантів, постачав радянським партизанам зброю та амуніцію. Командування цими загонами здійснювали переважно співробітники НКВД, більшість яких знищували українців у період передвоєнних комуністичних репресій та голодомору.

Радянські партизани на території України боролися як з німцями, так і з українським національно-визвольним рухом, особливо у Західній Україні. Москва за всяку ціну хотіла знищити всі ті сили, які прагнули відновити самостійну Українську державу. Незважаючи на це, підтримка УПА з боку місцевого населення, зокрема на Волині, була значно більшою, ніж червоних партизан, які були виразно антиукраїнським чинником.

Українська дивізія “Галичина”. Після перемог Червоної Армії під Сталінградом, Німеччина почала втрачати свої позиції на сході. Фронт швидко наближався до України. У 1943р. радянські війська захопили Київ і просувалися далі на захід. У цій ситуації частина українських діячів у Галичині почали створювати українську дивізію, яка увійшла до складу німецьких охоронних відділів СС і отримала назву “Галичина”. Причиною такої позиції було те, що, по-перше, політична свідомість галицьких українців формувалася протягом ХІХ- початку ХХ століть під впливом австрійської й німецької політичних традицій і для цієї свідомості характерним було сприйняття Росії (СРСР) як агресора та одвічного ворога України. По-друге, у Галичині нацисти не проводили масових каральних акцій щодо місцевих українців, натомість всі пам'ятали більшовицький терор “перших совітів” 1939-1941-х рр. Ініціатори створення дивізії, використовуючи досвід січових стрільців періоду І Світової війни, хотіли, щоб це був окремий військовий підрозділ, вояки якого присягали б Україні і воювали на боці Німеччини та її союзників проти більшовицької Росії. Це, на думку дивізійників, дозволило б ставити питання перед Німеччиною про можливість відновлення на українських теренах національної державності та захисту українців від червоного терору.

Натомість німці дозволяли створювати національні підрозділи лише у підпорядкуванні СС з метою